Мета роботи— вивчити морфометричні та гістологічні варіанти заднього листка поверхневої фасції молочної залози (ПФ МЗ) та оцінити їх зв’язок із птозом МЗ, зокрема після її ендопротезування і мастопексії.

Матеріали і методи. Морфометричні показники ПФМЗ (середня питома оптична щільність (ПОЩ) і стандартне відхилення середньої величини ПОЩ (СВ ПОЩ)) вивчали у 37 жінок, які не народжували та яким виконали протезування МЗ (група П), і у 58 жінок з постлактаційним (1-ша вагітність) птозом МЗ, яким проведено протезування та мастопексію (група П+М. Протези встановлювали субмускулярно. В обох групах оцінювали частоту птозу МЗ через два роки після операції і його зв’язок з характеристиками зразків фасції. Фрагмент ПФ МЗ розміром 0,5 × 0,5 см відбирали під час операції з ділянки, розташованої у проекції п’ятого ребра по середньо-ключичній лінії. Отримані препарати вивчали та фотографували за допомогою мікроскопа Nikon Eclipse 80i з камерою DS-5SMc/L2 за стандартизованих умов. На отриманих зображеннях у 10 ділянках за допомогою системи аналізу зображення ImageJ 1,46 визначали ПОЩ і СВ ПОЩ сполучної тканини у кожному пікселі зображення зразка ПФМЗ. Статистичну обробку отриманих даних проводили за допомогою статистичної комп’ютерної програми SPSS 17.0 for Windows.

Результати та обговорення. У групі П значення ПОЩ ПФ МЗ становило у середньому — 138,1 ± 3,9, СВ ПОЩ — 19,3 ± 0,8, спів відношення величин ПОЩ і СВ ПОЩ (індекс щільності (ІЩ) фасції) — 7,7 ± 0,5. За даними кореляційного аналізу, між середніми величинами ПОЩ і СВ ПОЩ не виявлено достовірного зв’язку (r = 0,188; р = 0,264). За даними гістологічного дослідження встановлено, що фасціальний листок мав «розсипний» тип розташування колагенових волокон в 11 (29,7 %) пацієнток, «компактний» — у 26 (70,3 %). Через два роки після мастопексії в групі П у 4 (11,4 %) пацієнток виник птоз МЗ ІІ ступеня, у 5 (14,3 %) — І ступеня. Птоз був достовірно пов’язаний з характеристиками ПФМЗ: ПОЩ — r = –0,348, СВ ПОЩ — r = +0,398, ІЩ — r = –0,608 (усі р < 0,05). У групі П+М величина ПОЩ у середньому становила 126,8 ± 2,2, СВ ПОЩ — 21,9 ± 0,7, ІЩ — 6,1 ± 0,2. Через два роки після операції рецидив гравітаційного птозу ІІ ступеня виник у 14 (24,1 %) пацієнток, І ступеня — у 12 (20,7 %), він не залежав від виду оперативного втручання (χ² = 3,66; р = 0,30). У пацієнток з післялактаційним птозом МЗ переважав «розсипний» тип фасції — 56,9 %. Кореляційний аналіз установив наявність достовірних кореляційних зв’язків рецидиву птозу МЗ з масою МЗ (r = 0,25), СВ ПОЩ (r = 0,43), ІЩ (r = 0,47) і типом фасції (r = 0,37).

Висновки. Виявлено гістологічну та морфометричну гетерогенність заднього листка фасції Скарпа у жінок молодого віку без птозу МЗ, зумовлену різною товщиною колагенових волокон і різною щільністю їх розташування. У пацієнток з післялактаційним птозом МЗ переважає розсипний тип фасції (56,9 %), достовірно меншою є середня ПОЩ зразків фасції і більшим СВ ПОЩ порівняно з пацієнтками без птозу МЗ. Рецидивний птоз МЗ достовірно корелює із СВ ПОЩ (r = 0,43), ІЩ (r = 0,47) та гістологічним типом заднього лиска фасції Скарпа (r = 0,37).

Ключові слова: молочна залоза, фасція Скарпа, гістологія, морфометрія, післяоперційний птоз молочної залози.

Мета роботи— обґрунтувати показання до радикальних оперативних втручань у хворих з перфоративною виразкою дванадцятипалої кишки на підставі визначення чинників ризику рецидиву виразкової хвороби (ВХ) після паліативних відкритих та лапароскопічних втручань.

Матеріали і методи. У проспективне дослідження залучено 181 хворого з перфоративною виразкою дванадцятипалої кишки. Лапароскопічні паліативні (ушивання перфоративного отвору) або умовно-радикальні (пілородуоденопластика) операції виконано 92 хворим, аналогічні операції «відкритим» способом — 89 хворим. Оцінювали частоту рецидиву ВХ через 2 роки після операції та визначали чинники ризику рецидиву.

Результати та обговорення. Чинниками ризику рецидиву ВХ є: тривалість виразкового анамнезу понад 10 років, свідоме недотримання противиразкової терапії, спадковість, відсутність інфікованості Helicobacter pylori, зловживання алкоголем, виражений періульцерозний інфільтрат, діаметр якого в 2,2 разу перевищує діаметр виразкового дефекту, толерантність до інгібіторів протонної помпи. Хворі, які мають хоча б один із наведених чинників, належать до групи високого ризику. Дворічна частота рецидиву ВХ у них більша (38,3 проти 5,8 % у хворих групи низького ризику) і не залежить від методики операції (відкрита чи лапароскопічна). Найбільш значущі чинники ризику ВХ пов’язані з кислотно-пептичним чинником і можуть бути модифіковані внаслідок виконання радикальних органозберігальних операцій.

Висновки. Частка хворих групи ризику (які мають хоча б один із чинників ризику) становить 38,1 % від загальної кількості хворих з перфоративною виразкою. Дворічна частота рецидиву виразки у хворих групи високого ризику достовірно більша, ніж у хворих групи низького ризику, і не залежить від методики операції.

Ключові слова: перфоративна виразка, чинники ризику рецидиву виразкової хвороби, селективна проксимальна ваготомія.

Мета роботи— визначити сучасний статус монополярної трансуретральної резекції простати, відкритої крізьміхурової аденомектомії та інноваційних трансуретральних методик (мінімально інвазивного хірургічного лікування), які найчастіше застосовують, включаючи біполярну трансуретральну резекцію простати, калій-титаніл-фосфатну лазерну вапоризацію простати і літій-триборатну лазерну вапоризацію (120 Вт), на підставі аналізу функціональних результатів та ускладнень, пов’язаних з традиційними і малоінвазивними методами лікування.

Матеріали і методи. Проаналізовано функціональні результати й ускладнення після калій-титаніл-фосфатної (n = 140) і літій-триборатної лазерної вапоризації, 120 Вт (n = 60), монополярної (n = 180) та біполярної (n = 72) трансуретральної резекції простати, а також відкритої крізьміхурової аденомектомії (n = 192), виконаних з приводу доброякісної гіперплазії передміхурової залози у клініці урології Головного військово-медичного клінічного центру МО України та Одеського національного медичного університету в період з травня 2010 р. до травня 2013 р.

Результати та обговорення. У післяопераційний період спостерігали поліпшення функціональних результатів за Міжнародною шкалою симптомів простати (IPSS), показників якості життя, максимальної швидкості сечовипускання, об’єму залишкової сечі. Відзначено відсутність переваг відкритої простатектомії та мінімально інвазивних методик порівняно з монополярною трансуретральною резекцією. Відкрита аденомектомія має перевагу щодо поліпшення післяопераційних показників за шкалою IPSS порівняно з ендоскопічними методиками при гіперплазії передміхурової залози великого розміру. Це єдина методика зі статистично вірогідною (р = 0,005) перевагою над монополярною трансуретральною резекцією при гіперплазії великого розміру. Жодна з операцій не мала статистично вірогідної переваги порівняно з монополярною транс уретральною резекцією. Однак відкрита простатектомія мала статистично вірогідну перевагу щодо максимальної швидкості сечовипускання над калій-титаніл-фосфатною вапоризацією (80 Вт) при розмірах гіперплазії простати понад 80 см³.

Висновки. Інноваційні лазерні технології (калій-титаніл-фосфатна та літій-триборатна вапоризація) — високоефективні та безпечні методи хірургічного лікування, які забезпечують найсприятливіші умови для відновлення функції нижніх сечових шляхів та сприяють поліпшенню функціональних показників.

Ключові слова: доброякісна гіперплазія передміхурової залози, фотоселективна вапоризація простати, трансуретральна резекція, зварювання біологічних тканин.

Мета роботи— вивчити морфологічно біоптати крайової зони виразок шлунка після гострої кровотечі в динаміці терапії.

Матеріали і методи. Проаналізовано динаміку морфогенезу крайової зони виразок шлунка у 40 пацієнтів з гострими кровотечами на тлі терапії інгібіторами протонної помпи (ІПП). При оцінці біоптатів ураховували вираженість альтерації слизової оболонки шлунка, інфільтрації лейкоцитами, ангіогенезу (CD131), реакцію міофібробластів (α-SMA), проліферацію клітин (Кі-67).

Результати та обговорення. Показано, що призначення ІПП у комплексі лікування пацієнтів з гострими виразковими кровотечами не лише впливає на секреторну активність залоз, а й виявляє протизапальний ефект, обмежує вираження вторинної альтерації крайової зони виразок. Відзначено стимуляцію ангіогенезу та проліферації клітин покривного епітелію, однак при цьому виявлено зниження ступеня диференціювання покривного епітелію та збереження лімфоцитарної інфільтрації.

Висновки. Призначення ІПП модулює перебіг запально-репаративного процесу та статус слизово-бікарбонатного бар’єра.

Ключові слова: виразкові кровотечі, інгібітори протонної помпи, запалення, репарація.

Мета роботи— на підставі аналізу даних літератури та результатів власних досліджень розробити комплексну медикаментозну терапію аневризми черевного відділу аорти.

Матеріали і методи. Проаналізовано клінічні дані 40 хворих, які проходили обстеження або лікування у відділенні судинної хірургії Запорізької обласної клінічної лікарні. Середній вік пацієнтів — (69,47 ± 8,45) року. Вивчено рівень гомоцистеїну і ФНП-α. Основні інструментальні методи: томографія аорти, коронароангіографія. Проаналізовано результати морфологічних досліджень стінки аневризми черевного відділу аорти. До контрольної групи залучено 11 хворих, які не отримували стабілізаційної терапії.

Результати та обговорення. За даними комп’ютерної томографії, максимальне розширення черевного відділу аорти становило 52,27 мм. Аналізи крові виявили підвищення рівня ФНП-α і гомоцистеїну. Стінка аневризми черевного відділу аорти мала виражене запалення та була потоншеною. Клітини інфільтратів інтенсивно експресували циклофілін-А. На підставі результатів власних досліджень і даних літератури ми розробили комплексну медикаментозну терапію для стабілізації росту аневризм, до складу якої введено препарати, котрі безпосередньо впливають на патогенез аневризми.

Висновки. Результати застосування комплексної медикаментозної терапії свідчать про її ефективність щодо стабілізації росту аневризми.

Ключові слова: аневризма черевного відділу аорти, стабілізаційна терапія, патогенез аневризми, циклофілін А.

Мета роботи— вивчити вплив застосування протизлукового гелю на поширеність і тяжкість злукового процесу в черевній порожнині, а також на розвиток гнійно-запальних ускладнень при резекції ділянки кишечнику одночасно з пластикою передньої черевної стінки проленовою сіткою в експерименті.

Матеріали і методи. Дослідження проведене на 52 білих щурах лінії Вістар, яким було виконано резекцію кишечнику та в яких не було гнійно-запальних ускладнень у післяопераційний період. Тварини були розподілені на три групи, які статистично не відрізнялися між собою за співвідношенням самців і самок, місцем розкриття кишечнику та застосуванням протизлукового гелю під час попередніх операцій, поширеністю і тяжкістю злукового процесу в черевній порожнині. На першому етапі всім тваринам виконували вісцероліз та резекцію раніше накладеного кишкового анастомозу з формуванням нового. Тваринам групи 1 (16 щурів) жодних інших хірургічних маніпуляцій не виконували, черевну порожнину пошарово ушивали. Тваринам групи 2 (19 щурів) проведено пластику передньої черевної стінки проленовою сіткою за методикою sublay без введення в черевну порожнину протизлукового гелю. Тваринам групи 3 органи черевної порожнини обробляли протизлуковим гелем «Мезогель», після чого виконували пластику передньої черевної стінки проленовою сіткою sublay. Для пластики передньої черевної стінки використовували проленову сітку PML1 Prolene mesh. На другому етапі (через 28 днів) виконували релапаротомію, оцінювали поширеність і тяжкість злукового процесу в черевній порожнині, наявність гнійно-запальних ускладнень. Усі статистичні розрахунки здійснено у програмі SPSS 13.0.

Результати та обговорення. При резекції кишечнику з пластикою передньої черевної стінки проленовою сіткою sublay у щурів достовірно зростає як поширеність (р = 0,001), так і тяжкість злукового процесу в черевній порожнині (р = 0,032). Установлено достовірний позитивний кореляційний зв’язок імплантації проленової сітки з поширеністю злукового процесу (ρ = 0,489; р = 0,003). Аналогічного зв’язку з тяжкістю злук не виявлено (ρ = 0,062; р = 0,723). У тварин групи 3 поширеність злукового процесу в черевній порожнині була достовірно нижчою, ніж у групі 2 (р < 0,001), а тяжкість — достовірно нижчою, ніж у групах 1 та 2 (р = 0,038 та 0,013 відповідно). При застосуванні протизлукового гелю у тварин, яким виконували пластику передньої черевної стінки проленовою сіткою, виявлено сильний достовірний позитивний кореляційний зв’язок (ρ = 0,728; р < 0,001) між використанням «Мезогелю» та зменшенням поширеності злук у черевній порожнині. Гнійнозапальні ускладнення виникли в 11 (64,7 %) щурів групи 3, що достовірно вище порівняно з групою 2 (р = 0,047), де ускладнення мали 6 (31,6 %) щурів, та групою 1, в якій ускладнення виявлено у 4 (25,0 %) тварин (р = 0,047 та р = 0,022 відповідно). У групі 3 сітка повністю прижилася у 9 (52,9 %) тварин, що достовірно (р = 0,041) відрізняється від групи 2, в якій повне приживлення спостерігали у 17 (82,9 %) щурів. Виявлено достовірний позитивний кореляційний зв’язок (ρ = 0,331; р = 0,048) між застосуванням протизлукового гелю та збільшенням частоти гнійно-запальних ускладнень у щурів, яким виконували пластику передньої черевної стінки проленовою сіткою.

Висновки. Після резекції кишечнику з пластикою передньої черевної стінки проленовою сіткою sublay поширеність злукового процесу в черевній порожнині порівняно з тваринами, яким пластику не виконували, достовірно вища. Застосування протизлукового гелю після резекції кишечнику з пластикою передньої черевної стінки проленовою сіткою sublay достовірно зменшує поширеність і тяжкість злукового процесу в черевній порожнині. У разі застосування протизлукового гелю після резекції кишечнику з пластикою передньої черевної стінки проленовою сіткою sublay в експерименті достовірно зростає частка тварин з гнійно-запальними ускладненнями та неприживленням сітчастого протеза.

Ключові слова: злуковий процес, протизлуковий гель, проленова сітка.

Мета роботи— удосконалити хірургічну техніку та впровадити нові варіанти операцій для лікування ускладненого і неускладненого глотково-стравохідного дивертикулу.

Матеріали і методи. У клініці в період з 1988 до 2013 р. проліковано 54 пацієнтів з глотково-стравохідним дивертикулом. Чоловіків було 36, жінок — 18, вік — від 24 до 87 років, у середньому — 54,3 року. Ускладнений перебіг захворювання зафіксовано у 64,8 % хворих. Описано діагностичні підходи, які дають змогу уточнити стан дивертикулу, характер ускладнення та обрати оптимальний варіант лікування.

Результати та обговорення. У ранній післяопераційний період спостерігали 1 (1,85 %) ускладнення, у віддалені терміни — 1 (1,85 %) рецидив дивертикулу. Тривалість хірургічного втручання залежала від складності операції і становила від 30 до 220 хв, у середньому — 82 хв. Летальних наслідків не було.

Висновки. Діагностика глотковово-стравохідних дивертикулів потребує особливої ретельності, тому що вони можуть мати ускладнений перебіг. Видалення дивертикулу з роздільним прошиванням слизового і м’язового шарів його гирла та перетином перстневидно-глоткового м’яза дає змогу отримати найкращі результати у найближчий і віддалений період. При дивертикулі, ускладненому рубцевим стенозом глотково-стравохідного переходу, видалення дивертикулу та реконструкція стенозованого сегмента — єдине можливе втручання, яке дає змогу усунути одномоментно складну комбіновану патологію стравоходу і глотки.

Ключові слова: дивертикул, глотка, стравохід, рубцевий стеноз, езофагопластика.

Мета роботи— поліпшити результати хірургічного лікування патології щитоподібної залози за допомогою зварювального високочастотного коагулятора.

Матеріали і методи. У 130 хворих використано високочастотні коагулятори ЕХВА-350МС та ЕКВЗ-300 з частотою 66 і 440 кГц у моно- та біполярному режимі, що дало змогу створити умови для коагуляції чи різання між браншами пінцета або затискача.

Результати та обговорення. Електрокоагуляцію під час операції у 121 (93 %) хворого застосовано для запобігання кровотечі. У 9 (7 %) хворих кровоносні судини різного розміру, які спричинили кровотечу, захоплювали пінцетом і коагулювали. Ниткові лігатури застосовували лише для зашивання рани. Це дало змогу зменшити тривалість операції, особливо за рахунок основного етапу, на 40 — 50 хв.

Висновки. Застосування технології високочастотної електрокоагуляції та зварювання м’яких тканин з удосконаленням хірургічної тактики дало змогу відмовитися від використання ниток та зав’язування численних вузлів, забезпечило надійний гемостаз, зменшило тривалість основного етапу операції та поліпшило результати хірургічного лікування патології щитоподібної залози.

Ключові слова: операції на щитоподібній залозі, гемостаз, електрокоагуляція.

Мета роботи— підвищити ефективність реконструктивних хірургічних втручань при реконструкції обширних дефектів м’яких тканин у ділянці колінного суглоба.

Матеріали і методи. За період з 2011 до 2013 р. у клініці з метою закриття великих дефектів шкіри і м’яких тканин у ділянці колінного суглоба прооперовано 7 пацієнтів. Їм виконано пластику із застосуванням заднього перфорантного клаптя стегна: на третьому перфоранті глибокої артерії стегна і на перфоранті підколінної артерії.

Результати та обговорення. В усіх випадках ранові дефекти було ліквідовано і пацієнтів виписано з одужанням. Усі клапті прижилися, ускладнення післяопераційного перебігу не мали критичного характеру і були усунені. Переміщені клапті були схожі за структурою і забарвленням з навколишніми тканинами, вони не змінювали контурів реципієнтної зони.

Висновки. Одноетапна реконструкція великих дефектів м’яких тканин у ділянці колінного суглоба з використанням заднього стегнового перфорантного шкірно-фасціального клаптя дає змогу підвищити ефективність хірургічного лікування (адекватно відновити втрачений шкірний покрив і функцію суглоба), істотно скорочуючи тривалість реабілітації та матеріальні витрати стаціонару порівняно з двохетапними методами крос-пластики або методами, пов’язаними з накладанням мікросудинних анастомозів.

Ключові слова: рани, ранові дефекти, пластика, пропелер-клапті, перфорантні клапті, острівцеві клапті, задній перфорантний клапоть стегна.

Мета роботи— вивчити ефективність декомпресії зворотного гортанного нерва при операціях на щитоподібній залозі з вихідними нейропатичними стенозами гортані та дисфонічним синдромом.

Матеріали і методи. Проспективно обстежено 23 пацієнтів з різними захворюваннями щитоподібної залози та однобічними паралічами голосових складок. Усім пацієнтам виконано поєднану операцію — тиреоїдектомію та декомпресію зворотного гортанного нерва. На доопераційному та післяопераційному етапі проведено обстеження, яке передбачало фіброларингоскопію, дослідження максимального часу фонації, спектрального аналізу голосу за програмою Praat. Вивчення самооцінки голосових порушень та їх впливу на якість життя пацієнта проводили за методикою B. Jacobson (VHI -30).

Результати та обговорення. В усіх групах у післяопераційний період зафіксовано достовірне поліпшення аеродинамічних показників і параметрів спектрального аналізу голосу, просторового позиціонування голосової складки, показників психосоціальних порушень. Ефективність декомпресії щодо відновлення координованої рухливості голосової складки в групі з екстраорганною інвазією пухлини щитоподібної залози становила 81,8 %, максимальний час фонації збільшився з (12,7 ± 2,9) до (22,1 ± 1,9) с, показники VHI знизилися з 47,40 ± 2,77 до 7,27 ± 1,26, у групі з лігатурною странгуляцією зворотного гортанного нерва ефективність декомпресії становила 42,8 %.

Висновки. При первинних і повторних операціях на щитоподібній залозі з вихідними порушеннями рухливості голосової складки слід виконувати декомпресію зворотного гортанного нерва, а у разі неможливості її виконання або виявлення повного анатомічного розриву нерва — первинну або відстрочену нейрорафію з одним із периферичних нервів.

Ключові слова: параліч голосових складок, декомпресія зворотного гортанного нерва.

Мета роботи— оцінити ефективність ультразвукового дебридменту для лікування хворих із синдромом діабетичної стопи з урахуванням ступеня ішемії тканин нижніх кінцівок.

Матеріали і методи. В дослідну групу (ДГ) залучено 42 пацієнтів, які отримували місцеве лікування у вигляді ультразвукового дебридменту, у контрольну групу (КГ) — 27 хворих, яким проводили традиційну гостру некректомію з адекватним дренуванням. Хворих стратифікували за PEDIS. Для ультразвукової обробки використовували апарат Sonoca-180 із сонотродом «копитце». Обробку проводили з робочою частотою 25 кГц. Крізьшкірне визначення парціального тиску (ТсРО₂) у тканинах нижньої кінцівки здійснювали апаратом TCM-400 (Radiometrer, Данія) за стандартними методиками. Для об’єктивізації вимірів площі виразкового процесу застосовували цифрову фотокамеру та розроблений програмно-апаратний комплекс WoundVeiwer. Оцінювали як абсолютну площу виразки, так і відносну швидкість загоєння (ВШЗ) за формулою ВШЗ = (1 – S₁/S₀) · 100 %, де S₁ — площа виразки через певний період лікування; S₀ — початкова площа виразки.

Результати та обговорення. При ТсРО₂ < 19 мм рт. ст. ВШЗ у ДГ становила в середньому (11,15 ± 13,77) % за 4 тиж проти (8,83 ± 5,58) % у КГ (р > 0,05). Незначне загоєння досягається лише на тлі медикаментозної реваскуляризації. 9 хворим з ДГ та 7 — з КГ виконано ампутації на рівні стегна або гомілки протягом 1 — 7 міс після лікування. При 19 < ТсРО₂ < 30 мм рт. ст. різниця щодо величини ВШЗ між ДГ та КГ стає статистично значущою через 4 тиж лікування ((45,27 ± 11,35) % за 4 тиж у ДГ і (28,02 ± 8,80) % за 4 тиж у КГ; р < 0,01). При застосуванні апарата не спостерігали жодних ускладнень. У 11 із 17 хворих ДГ (при 19 < ТсРО₂ < 30 мм рт. ст.) через 4 тиж лікування зафіксовано загоєння 50 % площі виразки, тоді як у КГ — в 1 хворого з 12.

Висновки. Використання ультразвукового дебридменту достовірно поліпшує загоєння ран за умови мінімально достатнього кровопостачання. За початкового ТсРО₂ менше ніж 19 мм рт. ст. достовірне загоєння спостерігається лише за умови одночасної медикаментозної реваскуляризації. За її неефективності загоєння неможливе.

Ключові слова: синдром діабетичної стопи, ультразвуковий дебридмент, загоєння рани, критична ішемія.

Мета роботи— поліпшити результати інтенсивної терапії пацієнтів після кардіохірургічних операцій з використанням штучного кровообігу шляхом застосування етапної післяопераційної антикоагулянтної терапії (ЕПАТ).

Матеріали і методи. Обстежено 36 хворих, з них 9 хворим виконано протезування мітрального клапана, 8 — протезування аортального клапана, 3 — двоклапанне протезування, 14 — аортокоронарне шунтування (1 — 3 шунти), у 2 хворих видалено міксому лівого передсердя. Всім пацієнтам у післяопераційний період застосовано алгоритм ЕПАТ з використанням низькомолекулярного гепарину другого покоління — беміпарину: контроль залишкової гіпокоагуляції після штучного кровообігу, визначення анти-Ха-факторної активності та її контроль у динаміці до досягнення цільових значень міжнародного нормалізованого відношення.

Результати та обговорення. На 1-му етапі ЕПАТ при визначенні активованого часткового тромбопластинового часу у 9 (25,0 %) пацієнтів виявлено гіпокоагуляцію, у 21 (58,4 %) — гіперкоагуляцію. На 2-му етапі визначення рівня анти-Ха-факторної активності показало, що у 32 (88,9 %) пацієнтів він був достатнім при дозі беміпарину 3500 МЕ на добу. 4 (11,1 %) пацієнтам знадобилося збільшення дози до 6000 МЕ. На 3-му етапі коригування дози до 6000 МЕ знадобилося у 13,9 % випадків. Низькомолекулярний гепарин відмінено в середньому через (122,4 ± 13,1) год після досягнення величини цільового міжнародного нормалізованого відношення 2,5 у результаті застосування феніліну.

Висновки. ЕПАТ із застосуванням беміпарину в пацієнтів при операціях на серці з використанням штучного кровообігу продемонструвала високу ефективність (відсутність тромбоемболічних ускладнень у післяопераційний період) і безпечність (тяжкі геморагічні ускладнення виявлено в 1 пацієнта). Вона дає змогу індивідуалізувати показання для початку терапії прямими антикоагулянтами і диференційовано проводити її на кожному етапі. Визначено валідні маркери для контролю ефективності та безпечності ЕПАТ на кожному етапі.

Ключові слова: етапна післяопераційна антикоагулянтна терапія, кардіохірургія, анти-Ха-факторна активність, беміпарин.

Мета роботи— проаналізувати результати комплексного лікування трофічних виразок нижніх кінцівок у пацієнтів з дезагрегаційною тромбоцитопатією (ДТ).

Матеріали і методи. У проспективне дослідження залучено 40 пацієнтів, у яких діагностовано ДТ. Усі хворі мали трофічні виразки нижніх кінцівок венозної етіології у фазу альтерації. Середня тривалість існування трофічних виразок — (4,3 ± 1,5) року. Загальна площа виразкової поверхні — від 35 до 155 см². Гемостазіопатії верифікували у пацієнтів за допомогою анкетиопитувальника анамнестичного скринінгу геморагічного синдрому і дослідження системи гемостазу. Через виражені геморагічні вияви всім хворим застосовано неспецифічну гемостатичну терапію. Пацієнтів розподілили на дві групи. У 1-й групі (20 хворих) для лікування виразкових дефектів незалежно від стадії ранового процесу використовували антибактеріальний препарат тиротрицин («Тирозур») у вигляді гелю та порошку, у 2-й групі (20 хворих) для місцевого лікування трофічних виразок застосовували мазеві пов’язки («Левомеколь», «Офлокаїн», мірамістин, метилурацил) залежно від фази ранового процесу. Завершували лікування виразкових дефектів нижніх кінцівок в обох групах після доопераційної підготовки автодермопластикою за Тиршем.

Результати та обговорення. На тлі неспецифічної гемостатичної терапії у 38 пацієнтів з ДТ під час місцевого лікування трофічних виразок не зафіксовано геморагічних ускладнень. Після проведеного лікування у пацієнтів 1-ї групи відзначено суттєве поліпшення мікробного пейзажу, в 2-й групі показники не досягли безпечних значень. У разі лікування тиротрицином очищення ран спостерігали на 6-ту–7-му добу, появу грануляційної тканини і крайової епітелізації — на 12 — 14-ту. Очищення від гнійно-некротичних мас та виповнення грануляційною тканиною дна рани дало змогу успішно виконати

Ключові слова: дезагрегаційна тромбоцитопатія, трофічна виразка, тиротрицин.

Розглянуто окремі питання лікування непрохідності кишечнику при поширених (неоперабельних) формах злоякісних новоутворень (злоякісній кишковій непрохідності (ЗКН)). Незважаючи на те, що частота ЗКН становить 5 — 51 % у пацієнток з раком яєчників і 10 — 28 % у пацієнтів з раком шлунково-кишкового тракту, переважно на пізніх стадіях, а медіана тривалості життя після виникнення симптомів — 30 — 90 днів, такі пацієнти в нашій країні зазвичай отримують допомогу не в спеціалізованих онкологічних закладах (де їм відмовляють у допомозі через онкологічну інкурабельність), а у загальнохірургічних та терапевтичних стаціонарах. Погляди на лікування ЗКН неоднозначні, підхід має бути індивідуальним, який ґрунтується не лише на медичних, а й на етичних та гуманістичних принципах догляду за пацієнтом у кінці життя. Висвітлено питання вибору обсягу інфузійної терапії, харчування, ендоскопічних і паліативних втручань. Рішення про те, чи необхідно ліквідувати симптоми за допомогою хірургічного втручання, потребує індивідуального підходу і чіткого розуміння цілей операції та очікуваної тривалості життя пацієнта.

Ключові слова: непрохідність кишечнику, злоякісні новоутворення, хірургічне лікування.

Проаналізовано дані доказової медицини щодо консервативного лікування пацієнтів з периферійними оклюзійними захворюваннями в стадії переміжної кульгавості. Наведено дані досліджень, які патогенетично обґрунтовують доцільність призначення цілостазолу для лікування цієї категорії пацієнтів. Результати багатоцентрових рандомізованих плацебоконтрольованих досліджень свідчать про клінічні та економічні переваги цілостазолу над пентоксифіліном та іншими вазоактивними препаратами при лікуванні пацієнтів з виявами переміжної кульгавості. Існує велика доказова база щодо безпечності тривалого призначення цілостазолу.

Ключові слова: цілостазол, переміжна кульгавість, лікування, доказова медицина.

Висвітлено сучасні уявлення про особливості періодичної моторної активності травного каналу залежно від вікових змін іннервації та скоротливої функції гладеньком’язових волокон, які лежать в основі виникнення таких захворювань, як ду оденогастральний рефлюкс, коліти, синдром подразненого кишечнику, гастроезофагеальна рефлюксна хвороба, ентеропатія, закрепи, та можливі шляхи їх фармакологічної корекції.

Ключові слова: вікові зміни, травний канал, моторна функція, гладенькі м’язи, нервові сплетення.

Висвітлено історію вивчення анатомії та фізіології лімфатичної системи, особливостей лімфогенного метас тазування злоякісних пухлин, методик виконання лімфаденектомії.

Ключові слова: лімфаденектомія, злоякісні пухлини, історія.

Описано випадок комбінованого видалення заочеревинної фібросаркоми і протезування нижньої порожнистої вени з добрим клінічним (працездатність повністю відновлено, ECOG — 0) та онкологічним (безрецидивна виживаність на момент контрольного огляду через 20 міс) результатом.

Ключові слова: нижня порожниста вена, заочеревинна фiбросаркома, протезування магістральної судини.

Мета роботи— вивчити ефективність застосування низькочастотної ультрахвильової кавітації в комплексному лікуванні гнійно-некротичних ран у пацієнтів з цукровим діабетом і тяжкою ішемією нижніх кінцівок.

Матеріали і методи. Проаналізовано результати лікування 15 пацієнтів з цукровим діабетом і тяжкою ішемією нижніх кінцівок. Комплекс лікувальних заходів передбачав хірургічну санацію гнійно-некротичного вогнища із застосуванням системи низькочастотної ультрахвильової кавітації.

Результати та обговорення. Застосування розробленого лікувального алгоритму дало змогу досягти загоєння ран у всіх пацієнтів та уникнути у них ампутації кінцівки.

Висновки. Раннє застосування низькочастотної ультрахвильової кавітації при хірургічній оборбці гнійно-некротичних ран — ефективний метод у комплексному лікуванні та профілактиці інфекційних ускладнень у хворих на цукровий діабет з гнійно-некротичними ранами і тяжкою ішемією нижніх кінцівок.

Ключові слова: цукровий діабет, гнійно-некротична рана, діагностика, лікування, низькочастотна ультразвукова кавітація.

Залпы сражений между Германией и Россией в августе 1914 года... Они кардинально повлияли на ход истории и судьбы непосредственных участников Первой мировой войны. Одним из них был Михаил Булгаков. Известие о начале войны застало его в Саратове, куда он вместе с женой Татьяной Лаппа отправился на каникулы к ее родителям. Родные жены вскоре организовали в попечительстве Казенной палаты в Саратове, которой руководил Николай Николаевич Лаппа, госпиталь на 20 — 30 коек. Уже в первые дни войны в Саратов начали поступать эшелоны с ранеными, до 20 тыс. пострадавших в сутки. Сеть лазаретов в стране быстро увеличивалась. Михаил Афанасиевич был тогда студентом IV курса медицинского факультета Университета Cв. Владимира в Киеве и добровольно вошел в состав небольшой команды упомянутого госпиталя, выполняя фактически обязанности врача. Сохранился трогательный фотоснимок, на котором юный Михаил Булгаков запечетлен в окружении таких же тружеников неотложной медицины.

Казалось бы, знание механизмов химических превращений билирубина и его дериватов в крови, желчи, моче и кале в норме и при желтухах различного генеза позволяет достаточно точно предварительно выявить происхождение желтух. В последующем на основании данных анамнеза, клинико-биохимических анализов и современных методов инструментальных исследований диагноз может быть подтвержден или уточнен. Однако до сих пор много нерешенных и дискуссионных вопросов, связанных с диагностикой синдрома желтухи и лечебной тактикой. Мнения ведущих специалистов часто взаимоисключающие.