27 листопада 2011 р. виповнилося 60 років завідувачу відділу хірургії магістральних судин Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова НАМН України, доктору медичних наук, лауреату Державної премії УРСР, заслуженому лікарю України Павлу Івановичу Нікульнікову.

Мета роботи — поліпшити результати лікування постраждалих з термічною травмою кисті за допомогою програми диференційованого використання ранніх хірургічних втручань (РХВ).
Матеріали і методи. Обстежено 112 пацієнтів з опіками кисті (чоловіків — 94 (84 %), жінок — 18 (16 %)) віком від 18 до 69 років. Хворі розділені на дві групи: основну — 60 осіб, яким проведено РХВ (упродовж 7 діб після травми) з одномоментною пластикою, і контрольну — 52 хворих, яким проведено консервативне лікування, етапні некректомії з одномоментною або відстроченою пластикою. Як критерії оцінки ефективності використовували якість життя, відновлення функції кисті (загальний активний рух, повсякденна активність вдома), середній ліжко-день, думку пацієнта. Обстеження проводили перед виписуванням зі стаціонару, через 6 і 12 міс після травми.
Результати та обговорення. Встановлено, що застосування РХВ сприяє ефективнішому відновленню активних рухів у суглобах у 1,29—1,33 разу (р < 0,04), запобігає виникненню контрактур кисті і поліпшує функцію органа після перенесеного опіку, сприяє більшому відновленню основних захватів у 1,56—1,70 разу (р < 0,002). РХВ підвищують суб’єктивний показник задоволення особистих потреб у житті у хворих з опіками III ступеня на 8,89 бала (на 10 %, р < 0,02), з опіками IV ступеня — на 14,28 бала (на 11,1 %, р = 0,01). Якість життя через 12 міс після травми при опіках II ступеня в середньому становила (96,65 ± 3,69) бала, III — (97,08 ± 1,32), IV ступеня — (91,56 ± 3,20) бала (р < 0,01).
Висновки. Застосування програми диференційованого використання ранніх хірургічних втручань у системі лікування хворих з термічною травмою кисті дало змогу отримати добрі результати у найближчий і віддалений періоди після травми, скоротило перебування хворого в стаціонарі в 1,2—1,8 разу (p < 0,001), знизило частоту розвитку рубців і контрактур з 26,9 до 11,6 % (р < 0,01).

Ключові слова: опік, кисть, функція, оперативне лікування, якість життя.

Мета роботи — порівняти ефективність застосування та частоту розвитку побічних реакцій похідних нітроімідазолу за первинної емпіричної комбінованої антибактеріальної терапії інтраабдомінальних інфекцій.
Матеріали і методи. Роботу проведено на базі хірургічного відділення Олександрівської клінічної лікарні м. Києва у період з 2007 до 2010 р. У дослідження ввійшли 98 хворих: 76 (77,6 %) жінок і 22 (22,4 %) чоловіки віком від 38 до 67 років (середній вік — (49,74 ± 0,86) року). Гострий деструктивний холецистит, ускладнений перивезикальним інфільтратом виявлено у 61 (63,5 %) хворого, гостру механічну кишкову непрохідність непухлинного генезу (злукову, странгуляційну) — у 37 (36,5 %). Всіх хворих оперовано: лапароскопічну холецистектомію виконано в 54 (88,5 %) випадках, холецистектомію відкритим способом — у 7 (21,5 %), вісцероліз з приводу гострої злукової кишкової непрохідності — у 27 (72,9 %), резекцію ділянки товстої кишки з накладанням анастомозу — у 8 (21,6 %), мезосигмоплікацію за Гаген—Торном з приводу завороту доліхосигми — у 2 (5,5 %). Хворих розподілено на дві групи. Пацієнти першої групи (n = 47) у періопераційний період отримували цефтріаксон у дозі 2 г 2 рази на добу внутрішньом’язово упродовж 5 днів і метронідазол у дозі 500 мг 4 рази на добу внутрішньовенно крапельно впродовж 5 днів; другої групи (n = 51) — цефтріаксон у дозі 2 г 2 рази на добу внутрішньом’язово упродовж 5 днів, орнідазол («Мератин», Mili Healthcare Ltd., Велика Британія) в дозі 500 мг внутрішньовенно 2 рази на добу упродовж 5 днів. Хворі обох груп також отримували стандартну однотипну інфузійну, дезінтоксикаційну та симптоматичну терапію.
Результати та обговорення. В обох групах спостерігали добрі результати лікування основного захворювання. Не зафіксовано жодного випадку прогресування перитоніту. Загальні та місцеві запальні реакції усунено в середньому через (2,87 ± 0,11) доби від початку лікування. Інфекція післяопераційної рани (серома підшкірно-жирової клітковини обсягом 7 мл) виникла у трьох хворих (у двох — у 1-й групі, у одного — в 2-й; р = 0,26).
Висновки. Застосування комбінації цефалоспорину III покоління і похідних нітроімідазолу є ефективним методом первинної комбінованої антибактеріальної терапії інтраабдомінальної позагоспітальної інфекції. Орнідазол порівняно з метронідазолом має такі переваги, як зручний режим введення (двічі на добу), нижча частота супутніх реакцій.

Ключові слова: інтраабдомінальні інфекції, антибактеріальна терапія, орнідазол.

Для поліпшення результатів хірургічного лікування хворих із вентральними грижами та супутнім ожирінням у 33 пацієнтів при виконанні оперативного втручання використано оригінальну методику обкладання операційної рани, що включає фіксацію пелюшки в два шари за підшкірну клітковину вузловими капроновими швами (після розтину шкіри та підшкірної клітковини до апоневрозу). Додатково розміщують велику стерильну марлеву серветку між порожниною операційної рани та шкірою з підшкірною клітковиною, яка виходить за краї рани, з наступною фіксацією пелюшок та серветок у кутах рани. Це забезпечує повніше відокремлення операційної рани та спрощує заміну забрудненого матеріалу. Запропонована методика сприяє зменшенню ризику виникнення ранових ускладнень у післяопераційний період, є зручною у використанні та економічно доступною.

Ключові слова: профілактика післяопераційних ускладнень, ранові ускладнення, вентральні грижі, ожиріння.

Мета роботи — проаналізувати ефективність застосування різних діагностично-лікувальних алгоритмів у хворих з юкстапапілярними (ЮП) та ретробульбарними (РБ) виразками дванадцятипалої кишки (ДПК).
Матеріали і методи. Проаналізовано результати діагностики та лікування 66 хворих з ЮП- та РБ-виразками ДПК, ускладненими виразковою кровотечею. Хворих розподілено на дві групи: контрольна група — 29 (43,9 %) пацієнтів, дослідна — 37 (56,1 %). У хворих контрольної групи використовували діагностично-лікувальний алгоритм, який включав два етапи: перший — первинна екстрена фіброгастродуоденоскопія (ФГДС) з використанням торцевої оптики; другий — фіброколоноскопія з повторною ФГДС з використанням торцевої оптики. У пацієнтів дослідної групи застосовували трьохетапний діагностично-лікувальний алгоритм, який додатково включав проведення за показаннями релаксаційної дуоденографії та ФГДС з використанням скошеної та бічної оптики.
Результати та обговорення. Найбільшу чутливість щодо виявлення РБ-виразок ДПК має трьохетапний діагностично-лікувальний алгоритм (97,3 %). Загальна чутливість двохетапного діагностично-лікувального алгоритму становила 69,0 %. Частота рецидивів у пацієнтів з РБ-виразками ДПК після медикаментозного гемостазу (40,0 %) була достовірно більшою (c2 = 3,5; p = 0,05) порівняно з відповідним показником після ендоскопічного гемостазу (15,7 %).
Висновки. Рутинна ФГДС з використанням торцевої оптики має низьку чутливість щодо виявлення РБ-виразок ДПК. Доповнення рутинної ФГДС релаксаційною дуоденографією та повторною прицільною ФГДС з використанням скошеної та бічної оптики дає змогу суттєво підвищити чутливість методу. Частота рецидивів виразкової кровотечі після медикаментозного гемостазу виявилася достовірно більшою, порівняно з такою після ендоскопічного гемостазу.

Ключові слова: дуоденальна виразка, ретробульбарна виразка, юкстапапілярна виразка, ендоскопічна діагностика, виразкова кровотеча, діагностично-лікувальний алгоритм.

Мета роботи — оцінити ефективність комбінованої антибактеріальної терапії у постраждалих з травматичною хворобою при відкритих і закритих травмах живота.
Матеріали і методи. У відділенні травматичного шоку клініки ДУ «Інститут загальної та невідкладної хірургії НАМН України» в період з січня 2005 р. до вересня 2011 р. прооперовано 90 пацієнтів з травматичною хворобою при відкритих і закритих травмах живота, з них 25 (27,8 %) — з ізольованою закритою травмою живота, 36 (40,0 %) — з відкритою травмою живота (колото-різані поранення), 29 (32,2 %) — з поєднаною торакоабдомінальною травмою. Вік постраждалих — від 19 до 65 років (середній вік — (54,1 ± 17,7) року). 47 (52,2 %) пацієнтів для лікування і профілактики інфекційних ускладнень отримували комбінацію цефепіму та амікацину («Потентокс» виробництва «Венус Ремедіс Лімітед», Індія), решта — традиційну інтенсивну і антибактеріальну терапію.
Результати та обговорення. У всіх випадках проведено оперативне лікування. При використанні комбінації цефепіму і амікацину рівень прокальцитоніну знизився в 1,3 разу, а коефіцієнт нейтрофіли/лімфоцити — в 1,2 разу порівняно з аналогічними показниками в групі пацієнтів, які отримували традиційну антибактеріальну терапію.
Висновки. Застосування фіксованої комбінації цефепіму і амікацину продемонструвало високу (80,8 %) ефективність у лікуванні постраждалих з травматичною хворобою при відкритих і закритих травмах живота. Комбінацію цефепіму і амікацину можна рекомендувати для використання в комплексній інтенсивній терапії таких хворих.

Ключові слова: травматична хвороба, комбінована антибактеріальна терапія.

Мета роботи — поліпшити безпосередні та віддалені результати хірургічного лікування хворих з гострим апендицитом шляхом удосконалення технології хірургічного лікування.
Матеріали і методи. Проаналізовано результати лікування хворих з деструктивними формами гострого апендициту у 2006—2010 рр. Пацієнтам контрольної групи (122 особи) проведено стандартне хірургічне лікування (апендектомія з дренуванням черевної порожнини), хворі дослідної групи (197 осіб) разом зі стандартним лікуванням отримували пробіотик із суспензією спор Bacillus clausii.
Результати та обговорення. Після курсу антибактеріальної терапії кількість хворих на дисбіоз становила 50,8 % у контрольній групі, 9,5 % — у дослідній. Застосування пробіотика із суспензією спор Bacillus clausii сприяє прискоренню відновлення моторно-евакуаторної функції товстого кишечнику: тривалість періоду відновлення перистальтики кишечнику у хворих дослідної групи становила (24,1 ± 0,9) год, у пацієнтів контрольної — (63,2 ± 1,3) год, самостійний акт дефекації відбувався через (37,2 ± 1,7) год у хворих дослідної групи проти (78,6 ± 1,5) год у контрольній групі.
Висновки. При флегмонозній формі гострого апендициту та серозно-фібринозному перитоніті емпіричну антибактеріальну терапію доцільно проводити цефепімом та кліндаміцином, при гангренозній — моксифлоксацином. Поєднання антибактеріальної терапії з пробіотикотерапією забезпечує елімінацію патогенної мікрофлори та дріжджоподібних грибів роду Candida з кишечнику і сприяє швидкому відновленню моторно-евакуаторної функції кишечнику у ранній післяопераційний період. Для лікування апендикулярного перитоніту доцільно використовувати дренування порожнини малого таза модифікованим дренажем.

Ключові слова: гострий апендицит, дренування порожнини малого таза, пробіотик, дисбіоз товстого кишечнику, антибактеріальна терапія.

Мета роботи — підвищити ефективність резекції легені у хворих на туберкульоз шляхом розроблення нових варіантів корекції пострезекційного гемітораксу.
Матеріали і методи. У торакальному відділенні ДОККЛПО «Фтизіатрія» (Дніпропетровськ) у період з 2001 до 2010 р. оперовано 134 хворих із застосуванням одночасних з резекцією легені коригуючих втручань. Симультанну торакопластику використано у  42 хворих, пневмоперитонеум — у 32,  розроблену авторами методику плевроколагенопластики — у 60 хворих.
Результати та обговорення. Застосування способу, який коригує пострезекційний геміторакс, — плевроколагенопластики — дає змогу знизити  рівень післяопераційних ускладнень в 14,6 разу,  повністю усунувши залишкові порожнини, емпієми плеври з бронхоплевральними норицями, зменшити тривалість операції та обсяг крововтрати в 1,4 разу, середній ліжко-день — в 1,7 разу порівняно з корекцією гемітораксу торакопластикою. Незважаючи на ретракцію біоколагенової пломби на 31,3 % протягом одного року після операції, коригуючий ефект плевроколагенопластики перевищує торакопластичний ефект в 1,2 разу. Застосований для біопломбування колаген є стимулятором клітинної проліферації і фібрилогенезу, які лежать в основі дозрівання сполучної тканини.
Висновки. Оптимальним способом корекції пострезекційного гемітораксу при верхньочасткових резекціях легені є плевроколагенопластика з біопломбуванням пластинами колагену, що дозволяє знизити тривалість операції в 1,4 разу, кількість післяопераційних ускладнень в 14,6 разу та підвищити клінічну ефективність на 25,5 % порівняно з корекцією гемітораксу торакопластикою. Формування колагенової пломби завершується наприкінці 2 місяця післяопераційного періоду, надійно фіксуючи легеню у новому положенні.

Ключові слова: резекція легені, корекція гемітораксу, торакопластика, плевроколагенопластика, біопломбування.

Мета роботи — вивчити ефективність запропонованого способу хірургічного лікування рецидивної пахової грижі у пацієнтів похилого і старечого віку.
Матеріали і методи. Проаналізовано результати оперативного лікування у період з 2005 до 2011 р. 35 пацієнтів похилого і старечого віку з рецидивною паховою грижею. Всі пацієнти — чоловіки віком від 61 до 85 років, середній вік — 75,9 року. Основна група включала 19 (54,29 %) хворих, яким виконано герніопластику біоімплантатом «Тутопласт» за запропонованою нами методикою. До групи порівняння ввійшли 16 (45,71 %) пацієнтів, яким проведено герніопластику поліпропіленовим імплантатом за методикою Ліхтенштейна та Рrolen Hernia System.
Результати та обговорення. Серед пацієнтів основної групи добрі ранні результати були у 16 (84,2 %), задовільні — у 3 (15,8 %), серед пацієнтів групи порівняння — відповідно у 10 (62,5 %) і 6 (37,5 %).
Висновки. Застосування запропонованого нами способу герніопластики в поєднанні з передопераційним обстеженням та підготовкою сприяло збільшенню добрих ранніх результатів хірургічного лікування рецидивної пахової грижі у пацієнтів похилого і старечого віку в основній групі на 21,7 % порівняно з групою порівняння.

Ключові слова: імплантат, герніопластика.

Мета роботи — поліпшити результати лікування хворих з лімфедемою кінцівок шляхом використання малоінвазивних резекційно-дренувальних операцій і активної реабілітації.
Матеріали і методи. Проведено аналіз результатів обстеження і лікування 178 хворих з лімфедемою кінцівок у центрі лімфохірургії ім. Н. Шматкова (Харцизськ) за період з 2000 до 2010 р. Середній вік пацієнтів становив (44,66 ± 18,09) року. Серед обстежених переважали жінки — 145 (81,46 %), чоловіків було 33 (18,54 %). Стадію лімфедеми визначали згідно з клінічною класифікацією лімфатичних набряків Міжнародного товариства лімфологів (2003): у 19 (10,67 %) випадках виявлено I стадію процесу, у 105 (58,99 %) — II стадію, у 54 (30,34 %) — III стадію. Оперовано 126 хворих: 18 — проведено резекційні операції з класичною дермоліпектомією та вільною шкірною автотрансплантацією на рановий дефект, який утворився після висічення (група контролю), 108 — малоінвазивні комбіновані операції з формуванням лімфовенозних анастомозів (ЛВА), спіралеподібне дренування і ліпосакцію: 22 — накладання ЛВА, зональну дермоліпектомію і відкриту дренуючу операцію; 48 — накладання ЛВА і пункційну дренуючу операцію з використанням спіралеподібних дренажів; 38 — ліпосакція, накладання ЛВА і пункційну дренуючу операцію. У післяопераційний період 64 пацієнтам, яким виконували малоінвазивні оперативні втручання, призначили в комплексі консервативного лікування венотоніки (діосмін з гесперидином, «Детралекс» виробництва Servier, Франція).
Результати та обговорення. У віддалений післяопераційний період після лімфодренуючих операцій у хворих отримано добрі результати. У разі часткового блоку лімфовідтоку у хворих при вторинній лімфедемі рекомендують використовувати індивідуальні комплексні програми лікування.
Висновки. Мінімальна травматизація тканин при накладанні лімфовенозних анастомозів у поєднанні з ліпосакцією та адекватним дренуванням пункції сприяє ефективній і стійкій редукції набряку лімфедематозної кінцівки. Застосування мініінвазивних хірургічних втручань в комплексному лікуванні лімфедеми кінцівок ефективніше, ніж традиційних резекційних операцій з класичною дермоліпектомією та вільною шкірною автотрансплантацією.

Ключові слова: лімфедема кінцівок, хірургічне лікування, діосмін з гесперидином.

Мета роботи — поліпшити якість та ефективність анестезіологічного забезпечення хворих з аневризмами черевної частини аорти (АЧЧА) шляхом розробки диференційованої патогенетично обґрунтованої періопераційної терапії та раціонального знеболювання на основі оптимізації інтра- і післяопераційної інфузійної терапії, профілактики гемодинамічних, дихальних та метаболічних розладів залежно від визначеного ризику виникнення системних ускладнень.
Матеріали і методи. В основу дослідження покладено ретро- та проспективний аналіз анестезіологічного забезпечення хірургічного лікування у 1993—2010 рр. у Національному інституті хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова НАМН України 382 хворих з АЧЧА різної локалізації (інфраренальні, супра- або юкстаренальні) з використанням відкритих та ендоваскулярних методів. Вік пацієнтів — від 30 до 78 років, середній вік — (63,2 ± 7,2) року. Чоловіків було 91,9 %. У 355 (92,9 %) пацієнтів мала місце інфраренальна локалізація аневризми, у 27 (7,1 %) — супра- і юкстаренальна. За невідкладними показаннями (гостре розшарування стінки аорти та/або розрив аневризми) прооперовано 52 (13,6 %) хворих, з приводу розриву АЧЧА — 33 (8,6 %). За традиційною відкритою методикою, яка передбачала резекцію АЧЧА з подальшим алопротезуванням, прооперовано 369 (96,6 %) хворих, ендоваскулярно — 10 (2,6 %), у 3 (0,8 %) випадках виконано ревізію черевної порожнини і зупинку кровотечі. Ретроспективний аналіз результатів лікування за період з 01.01.1993 р. до 31.12.2002 р. проведено у 184 хворих, комплексне обстеження та лікування — 198 хворим, оперованим у період з 01.01.2003 р. до 01.08.2010 р.
Результати та обговорення. В усіх хворих на АЧЧА, яких оперували за відкритою методикою, застосували комбінований ендотрахеальний наркоз. Епідуральну анестезію в ретроспективній групі застосовано у 15 (8,2 %) хворих, в основній — у 156 (83,0 %). Для корекції змін артеріального тиску під час маніпуляцій на аорті в основній групі використовували зміни параметрів вентиляції — зменшення дихального об’єму до 4—5 мл/кг, збільшення частоти дихання до 23—26 за 1 хв та інфузію інгібітора кальцієвих каналів ніфедипіну в дозі 7,5—15 мкг/(кг · год). Чинниками, які впливали на зміну протоколу ведення анестезії, були: інфузійна терапія (збільшення частки колоїдних розчинів під час поповнення втрат рідини та упереджене ставлення до нормоволемічної гемодилюції), профілактика серцевих ускладнень та проведення анестезії в режимі fast track.
Висновки. Гемодинамічні порушення під час операції на аорті доцільно коригувати шляхом зміни параметрів керованої штучної вентиляції легень під час анестезії та введенням антагоністів кальцієвих каналів. Розроблений протокол анестезіологічного забезпечення оперативного втручання та інтенсивної терапії хворих з АЧЧА із застосуванням подовженої епідуральної анестезії і післяопераційного знеболювання, заходів з періопераційної профілактики серцевих ускладнень, захисту нирок, кишечнику, корекції показників гемодинаміки і гемостазу дав змогу знизити летальність з 17,4 до 8,5 % у плановій і з 79,3 до 43,5 % — у невідкладній хірургії АЧЧА.

Ключові слова: анестезія, інтенсивна терапія, аневризма черевної частини аорти, хірургічне лікування.

Мета роботи — визначити за даними ангіографії частоту асимптомної недостатності черевного стовбура (НЧС) у потенційних донорів та реципієнтів печінки і розробити критерії кількісної оцінки зумовлених цією патологією гемодинамічних змін у гепатоспланхнічному басейні.
Матеріали і методи. У період з 2000 до 2010 р. виконано діагностичне ангіографічне обстеження 158 потенційних реципієнтів і 86 потенційних донорів печінки. Дослідження включало ангіографію черевного стовбура (целіакографію) і верхньої брижової артерії (мезентерикографію). Усі дослідження виконували трансфеморальним доступом за допомогою катетерів Cobra і Simmons. У просвіт артерій вводили від 30 до 60 мл контрастної речовини.
Результати та обговорення. Отримані ангіографічні дані мезентерико-черевної компенсації кровотоку розподілили на чотири типи, згідно з якими виділено чотири ступені тяжкості НЧС. Така класифікація може стати основою для розробки оптимальної тактики виконання трансплантації печінки залежно від тяжкості виявленої НЧС.
Висновки. Своєчасна діагностика асимптомної НЧС і оцінка гемодинамічних змін, пов’язаних з цією патологією, є одним із значущих чинників підбору пари донор—реципієнт та визначення оптимальної тактики трансплантації печінки.

Ключові слова: целіакографія, мезентерикографія, трансплантація печінки.

Мета роботи — порівняти результати використання інтраопераційної склерооблітерації (ІОСО) та ендовазальної лазерної коагуляції (ЕВЛК) при лікуванні варикозної хвороби нижніх кінцівок, оцінити ефективність та можливості методів у різних клінічних ситуаціях.
Матеріали і методи. Проаналізовано результати лікування 234 хворих із варикозною хворобою нижніх кінцівок. Відповідно до мети дослідження виділили дві групи хворих. До першої групи, в якій лікування здійснювали із застосуванням ІОСО, залучено 116 чоловіків і жінок віком від 21 до 72 років (середній вік — 44 роки), у яких виконано 151 операцію. Згідно з міжнародною класифікацією (СЕАР) С2 виявлено у 54 хворих, С3 — у 37, С4 — у 19, С5 — у 6. Другу групу, в якій використовували ЕВЛК, становили 118 чоловіків і жінок віком від 27 до 74 років (середній вік — 47 років), яким виконано 144 операції. С2 виявлено у 62 хворих, С3 — у 31, С4 — у 20, С5 — у 5. ІОСО і ЕВЛК використовували не як самостійні методи лікування варикозної хвороби нижніх кінцівок, а як етапи комбінованого хірургічного втручання після попередньої кросектомії, перев’язки і пересічення недостатніх перфорантних вен.
Результати та обговорення. Для з’ясування переваг і недоліків обох методик проведено їх порівняння за вираженістю больового синдрому в найближчий післяопераційний період; частотою і ступенем травматичного пошкодження навколишніх тканин; частотою післяопераційних ускладнень; тривалістю перебування в стаціонарі; терміном початку трудової діяльності після операції; ультразвуковими даними в найближчий і віддалений післяопераційний період; косметичним результатом втручання; частотою рецидиву варикозного розширення підшкірних вен у віддалений післяопераційний період. Основними критеріями при виборі показань до проведення ІОСО або ЕВЛК були функціональні особливості флебогемодинамічних порушень, варіант анатомічної будови венозної системи, визначений за результатами доопераційного ультразвукового дослідження, а також клінічна форма захворювання. На нашу думку, ІОСО і ЕВЛК як етап комбінованого хірургічного лікування варикозної хвороби не мають принципових переваг. Оптимальна комбінація склеро- і лазерооблітеруючих методів з урахуванням їхніх особливостей дасть змогу отримати кращі безпосередні і віддалені результати, ніж застосування цих методів окремо.
Висновки. Інтраопераційна склерооблітерація та ендовазальна лазерна коагуляція є ефективними технологіями в лікуванні варикозної хвороби нижніх кінцівок і не мають принципових відмінностей у віддалених результатах лікування. Повної фіброзної трансформації склерозованих варикозних вен вдалося досягти в 98,28 та 97,46 % випадків, а позитивний косметичний результат відзначено у 91,38 та 86,44 % пацієнтів відповідно. Основними критеріями при виборі оптимальної методики лікування є анатомо-морфологічні характеристики варикозно розширених вен і особливості гемодинамічних порушень, які визначають під час доопераційного ультразвукового дослідження.

Ключові слова: Досвід використання інтраопераційної склерооблітерації та ендовазальної лазерної коагуляції при лікуванні варикозної хвороби нижніх кінцівок

Мета роботи — оцінити можливості комплексної амбулаторної проктологічної допомоги при використанні її як на стартовому, так і на завершальному етапі лікування гемороїдальної хвороби.
Матеріали і методи. В дослідження залучили пацієнтів (n = 281), пролікованих та прооперованих амбулаторно з приводу гемороїдальної хвороби другої стадії. В 79 (28,1 %) хворих виконано лігування гемороїдальних вузлів, у 202 (71,9 %) — гемороліз ізольовано.
Результати та обговорення. Незадовільні результати або рецидив гемороїдальної хвороби у віддалений період після лігування зафіксовано у 4 (5,1 %) пацієнтів, незадовільні функціональні результати відзначено в 2 (2,5 %) хворих (порушення роботи замикального апарату прямої кишки внаслідок дистопії слизової оболонки прямої кишки і тимчасовий параліч ануса після оперативного лікування гострого парапроктиту). В ранній період після геморолізу зменшення об’єму гемороїдальної тканини відразу після процедури спостерігали у 178 (88,1 %) хворих, зупинку кровотечі — у 196 (97,5 %); зменшення дискомфорту та відчуття стороннього тіла в прямій кишці — у 154 (76,6 %). Пізні результати оцінено як добрі у 172 (85,6 %) пацієнтів, як задовільні — у 29 (14,4 %).
Висновки. Наслідки мініінвазивного амбулаторного лікування гемороїдальної хвороби другої стадії в цілому можна оцінити як сприятливі — у 75 (94,9 %) та в 77 (97,5 %) пацієнтів спостерігали відповідно добрі віддалені та добрі функціональні результати лікування після процедури лігування гемороїдальних вузлів. Добрі та задовільні віддалені результати після процедури геморолізу зафіксовано в 172 (85,6, %) та 29 (14,4 %) пацієнтів відповідно.

Ключові слова: хронічний геморой, лікування, лігування гемороїдальних вузлів, гемороліз.

Мета роботи — визначити ефективність ципрофлоксацину в лікуванні гнійних ускладнень гострої абдомінальної патології.
Матеріали і методи. В період з 2010 до 2011 р. на базі хірургічного відділення Олександрівської клінічної лікарні м. Києва під нашим спостереженням перебувало 36 хворих з гострою абдомінальною патологією, яким було призначено ципрофлоксацин з профілактичною або лікувальною метою. Серед них було 14 хворих з гострим калькульозним холециститом і 18 — з гострим апендицитом. Усіх хворих оперовано за невідкладними показаннями в ургентному порядку. Хворим з діагнозом «гострий калькульозний холецистит» виконували лапароскопічну холецистектомію, з діагнозом «гострий апендицит» — відкриту апендектомію. Застосування ципрофлоксацину розпочинали в режимі антибіотикопрофілактики. За 60 хв до початку оперативного втручання внутрішньовенно крапельно вводили 200 мг (100 мл) ципрофлоксацину («Ципролет», виробництва «Д-р Редді’с Лабораторіс Лтд.», Індія). У разі інтраопераційного виявлення лише катаральних змін оперованого органа введення ципрофлоксацину продовжували ще 24 год у дозі 200 мг (100 мл) внутрішньовенно крапельно двічі на добу. В разі інтраопераційного виявлення деструктивних змін оперованого органа введення ципрофлоксацину продовжували до 4 діб у дозі 200 мг (100 мл) внутрішньовенно крапельно двічі на добу з подальшим переходом на його пероральне застосування в тій самій дозі, тривалість курсу — 7 діб.
Результати та обговорення. Застосування ципрофлоксацину у хворих з гострим холециститом і гострим апендицитом виявилося високоефективним у профілактиці і лікуванні гнійно-септичних ускладнень. Не спостерігали ознак прогресування перитоніту. Позитивний післяопераційний перебіг асоціювався зі швидкою нормалізацією показників, які свідчать про ендогенну інтоксикацію. Вже на другу добу післяопераційного періоду не виявлено вірогідної різниці у середніх значеннях досліджуваних показників між хворими, які отримували препарат з метою профілактики чи лікування інтраабдомінальної інфекції.
Висновки. Застосування ципрофлоксацину у хворих з гострим калькульозним холециститом і гострим апендицитом забезпечує позитивний бактеріологічний ефект і високу клінічну ефективність, що свідчить про можливість використання його як одного з основних препаратів антибіотикопрофілактики і антибіотикотерапії цих захворювань.

Ключові слова: антибіотикопрофілактика, антибіотикотерапія, гострий калькульозний холецистит, гострий апендицит, ципрофлоксацин, «Ципролет».

Мета роботи — вивчити вплив одномоментних реконструктивно-пластичних операцій на якість життя хворих, які перенесли радикальне лікування з приводу раку молочної залози.
Матеріали і методи. На питання SF-36 відповіли 216 жінок (середній вік — (43,67 ± 1,33) року). Респондентів розподілили на  три групи: до першої ввійшли жінки без патології молочної залози, до другої — пацієнтки, які перенесли мастектомію, але без реконструкції молочної залози, до третьої — хворі, які перенесли мастектомію та одномоментну реконструкцію молочної залози.
Результати та обговорення. При порівнянні трьох груп виявлено, що мастектомія погіршує якість життя за всіма показниками порівняно з групою здорових жінок (p < 0,05), але при поєднанні мастектомії з одномоментною реконструкцією молочної залози досягається якість життя, порівнянна з якістю життя здорових.
Висновки. Одномоментні з мастектомією реконструктивно-пластичні операції поліпшують якість життя пацієнтів практично до рівня показників здорових.

Ключові слова: якість життя, рак молочної залози, мастектомія, одномоментна реконструкція молочної залози.

Мета роботи — узагальнити досвід застосування методу комбінованого остеосинтезу та оцінити результати лікування постраждалих з переломами дистального епіметафіза променевої кістки (ДЕМПК).
Матеріали і методи. Проаналізовано результати лікування 16 хворих із закритими внутрішньосуглобовими переломами ДЕМПК, яким у період з 2008 до 2010 р. проведено оперативне лікування в ортопедо-травматологічному центрі Київської обласної клінічної лікарні. Чоловіків було 4 (25 %), жінок — 12 (75 %). Середній вік постраждалих — 41,3 року (від 39 до 67 років). Виявлено такі переломи ДЕМПК за класифікацією АО: 23В2 — 3 (18,75 %), 23В3 — 7 (43,75 %), 23С1 — 3 (18,75 %), 23С2 — 2 (12,5 %), 23С3 — 1 (6,25 %). Супутні закриті пошкодження м’яких тканин також класифікували за АО: IС1 — 2 (12,5 %), IС2 — 4 (25 %), IC3 — 6 (37,5 %), IC4 — 4 (25 %). Використано такі комбінації методів остеосинтезу: позавогнищевий остеосинтез в апараті зовнішньої фіксації зі шпицями — у 6 (37,5 %) випадках та остеосинтез пластинами із шпицями — у 10 (62,5 %).
Результати та обговорення. У ранній післяопераційний період ускладнень не спостерігали у жодного хворого. Оцінку віддалених результатів лікування проведено в терміни від 12 міс до 3 років у 16 хворих. Рентгенконтроль усім хворим проводили через 6 тиж, 3, 6, 9, 12 міс. Через 1 рік репозицію уламків оцінено за шкалою Knirk—Jupiter як 0 балів (0—1 мм) — у 4 (25 %) випадках, як 1 бал (1—2 мм) — у 9 (56,25 %), як 2 бали (1—3 мм) — у 3 (18,75 %). Обмеження згинання-розгинання спостерігали у 2 (12,5 %) хворих, обмеження ульнарного згинання в кистьовому суглобі — в 1 (6,25 %) хворого. Больовий синдром, оцінений за шкалою Stewart, був відсутній у 12 (75 %) пацієнтів, мав місце при великій активності — у 3 (18,75 %), при незначній активності — в 1 (6,25 %).
Висновки. Комбінований остеосинтез у постраждалих з внутрішньосуглобовими переломами ДЕМПК є методом вибору при тяжких супутніх пошкодженнях м’яких тканин, у разі неможливості фіксації малих фрагментів ДЕМПК лише одним засобом фіксації, а також у постраждалих з тяжкою супутньою патологією, в яких відкритий стабільно функціональний остеосинтез не можна провести найближчим часом через тяжкий загальний стан хворого. Це дало змогу отримати у 81,25 % хворих відмінні та добрі результати лікування.

Ключові слова: переломи дистального епіметафіза променевої кістки, комбінований остеосинтез, апарат зовнішньої фіксації, пластина.

Портальна гіпертензія — одна з головних причин стравохідно-шлункових кровотеч, які загрожують життю пацієнта. Позапечінкова оклюзія ворітної вени та її приток — друга за частотою (після цирозу печінки) причина синдрому портальної гіпертензії. Основне завдання лікування хворих на портальну гіпертензію — запобігання кровотечам з варикозно розширених вен стравоходу. Операція мезентерико-портального шунтування демонструє можливість радикальної корекції допечінкової форми портальної гіпертензії при тромбозі, оклюзії ворітної вени. У статті описано результати мезентерико-портального шунтування у пацієнтки з тромбозом портальної вени у стадії реканалізації, з портальною гіпертензією, варикозно розширеними венами стравоходу III—IV ступеня. У ранній і віддалений післяопераційний період відзначено відновлення портального кровообігу з редукцією варикозного розширення вен стравоходу.

Ключові слова: тромбоз портальної вени, портальна гіпертензія, варикозно-розширені вени стравоходу, оперативне лікування.

Описано клінічний випадок діагностики та хірургічного лікування гігантської параоваріальної кісти яєчника з перекрутом на 720° у дівчинки-підлітка. Проведено середньо-нижню серединну лапаротомію, видалення кісти правого яєчника, апендектомію. Антибіотикотерапію здійснювали протягом 8 діб. Пацієнтку виписано у задовільному стані на 14-ту добу.

Ключові слова: параоваріальна кіста яєчника, дівчатка-підлітки.

Описано випадок успішного одномоментного хірургічного лікування защемленої пупкової грижі, тубооваріального абсцесу та гнійного обструктивного пієлонефриту. Хвора М., 51 рік, доставлена машиною швидкої допомоги в Олександрівську клінічну лікарню м. Києва і госпіталізована в урологічне відділення з клінікою гнійного обструктивного пієлонефриту. Пацієнтку обстежено клінічно, лабораторно, інструментально. Виконано цистоскопію, катетеризовано сечовий міхур, правий сечовід. Консультована гінекологом. Через 3 год після госпіталізації у хворої розвинулася клініка защемленої пупкової грижі. Оглянута хірургом, з діагнозом «защемлена пупкова грижа» переведена у відділення загальної хірургії для проведення ургентного оперативного втручання. Через 5 год після госпіталізації проведено операцію: герніотомію, правобічну аднексектомію, герніопластику за Шампіонером. Черевну порожнину сановано та через контрапертури дреновано 4 дренажами. Післяопераційний період перебігав без ускладнень. Пацієнтка отримувала протягом 10 діб антибактеріальну, антикоагулянтну, інфузійну терапію, інгібітори протонної помпи, анальгетики. Дренажі з черевної порожнини видалено на 3-тю та 5-ту добу. Катетер із сечовода видалено на 8-му добу, після чого порушень сечовипускання не спостерігали. Післяопераційна рана загоїлася первинним натягом, шви знято на 10-ту добу. У задовільному стані хвору виписано для амбулаторного лікування в поліклініці за місцем проживання. Через 2 міс хвора оглянута хірургом, гінекологом, урологом. Скарг на момент огляду немає. Виконано лабораторні дослідження крові та сечі, УЗД органів черевної порожнини та малого таза — патології не виявлено. Випадок успішного одномоментного хірургічного лікування защемленої пупкової грижі, тубооваріального абсцесу та гнійного обструктивного пієлонефриту є прикладом того, що в клінічній практиці виникають ситуації поєднання кількох ургентних патологій. Ефективне хірургічне лікування передбачає одномоментне усунення симультанної патології.

Ключові слова: симультанні ургентні операції, поєднана ургентна абдомінальна патологія.

Протокол 1229/57 від 26.01.2011 р.
Протокол 1229/58 від 23.02.2011 р.

Восхождение Макара Петровича к тайнам и высотам профессии было фактически очень продолжительным. В 1952 г. Черенько окончил с отличием Киевский медицинский стоматологический институт, и после «становления на крыло» начались его крутые профессиональные ступени: кандидатская и докторская диссертации, посвященные теме, избранной раз и навсегда, — патологии щитовидной железы и методам ее хирургического лечения в широком диапазоне, стремительный многопрофильный взлет, который дается лишь мастеру, руководство несколькими кафедрами. Хирургия, несомненно, была его страстью, и это нашло отражение не только в его деятельности как практикующего специалиста (последнюю операцию — тотальную резекцию желудка у пациента — Макар Петрович намеревался провести буквально накануне своей госпитализации по поводу тяжелого недуга), изобретателя (скорее глобального, чем локального масштаба), но и в работе над книгами.

Виповнилося 80 років від дня народження українського вченого, відомого письменника та журналіста, постійного автора нашого журналу, дослідника з історії медицини, високоінтелігентної людини — Юрія Віленського.