9—12 сентября 2009 г. в Берлине состоялся 4-й совместный конгресс Американского и Европейского общества герниологов, посвященный паховым грыжам. Такие конгрессы проводят раз в три года: первый состоялся в 2000 г. в Торонто, второй — в Лондоне, третий — в Бостоне.
Основной целью Европейского общества герниологов (ЕОГ) является разработка и внедрение в
практику специализированных руководств по герниологии. Руководства представляют собой согласованные рекомендации для профессиональных групп, основаны на доказательной медицине и не являются юридическими документами.
Итогом настоящей конференции стало издание руководств, в которых рассматриваются вопросыдиагностики, лечения, профилактики паховых грыж у лиц старше 18 лет. Их целью являются:

• усовершенствование качества и эффективности медицинской помощи и управления;
• устранение разногласий между врачами: клиническая практика должна быть основана на доказательствах, а не на опыте и мнениях врачей (профессионализм против интуиции);
• обеспечение возможности врачам ссылаться на данные руководства в повседневной практике;
• формирование базы для составления местных врачебных протоколов в хирургии паховых грыж;
• обеспечение доступности клинической практики (ответ на вопрос: кто что от кого может ожидать?).

В 2003 г. Голландская ассоциация хирургов опубликовала серию руководств по лечению паховых
грыж, основанных на доказательной медицине. В 2005 г. Голландское общество герниологов передало все права на руководства ЕОГ. Комиссия по выработке регламента съезда одобрила и дала разрешение на утверждение их как основу для руководств ЕОГ. Была сформирована рабочая группа из ведущих герниологов всех стран — членов ЕОГ в соответствии со следующими требованиями:
1. Клинический и научный опыт, квалификация в сфере хирургии паховых грыж.
2. Подключение к работе как можно больше членов рабочих групп Европы.
3. Представители университетских и неуниверситетских клиник, учебных и неучебных больниц.
4. Владение наибольшим количеством оперативных методик, насколько это возможно.
5. Опыт в эпидемиологии.
6. «Непротивники» содержания руководств.
Составляя руководства, комитет хотел получить ответы на следующие вопросы:
1. Каковы показания к лечению паховых грыж?
Является ли оперативное лечение обязательным?
2. Какая оперативная методика является наилучшей для лечения паховых грыж (с учетом таких
факторов, как рецидив, осложнения, послеоперационное выздоровление, синдром хронической боли)? Какая сетка является наилучшей?
3. Каковы возможные осложнения различных методик герниопластики и варианты их лечения?
4. Какой наилучший вид анестезии? Является ли местная анестезия обезболиванием выбора?
5. Возможно ли проведение герниопластики паховых грыж в амбулаторных условиях? Ведет ли
это к снижению стоимости операции и к улучшению качества результата операции?
6. Необходимо ли использовать антибиотики?
Изучение различных методик герниопластики проводили, начиная с 1992 г. Эндоскопическая
герниопластика была внедрена в 1991 г., а герниопластика по Lichtenstein — в 1993 г. С 1993 г. появились другие методики, такие как Prolen hernia system (PHS), plug and patch (mesh plug) и пр.
Вся доступная литература до апреля 2007 г. (Медлайн, Ембасс, Кохран) распределена для анализа
между всеми членами рабочей группы. Литература уровня 1А и/или 1В была изучена до мая 2008 г.

Матеріали і методи. На основі аналізу результатів виконання 1378 операцій з приводу захворювань товстої кишки авторами встановлено фактори ризику і розроблено методи профілактики післяопераційних внутрішньочеревних ускладнень (інтраопераційні пошкодження органів черевної порожнини та заочеревного простору, внутрішньочеревна кровотеча, недостатність швів міжкишкового анастомозу, некроз низведеного кишкового трансплантата, післяопераційний перитоніт, гостра післяопераційна злукова непрохідність кишечнику).

Результати та обговорення. В ранній та пізній післяопераційний період внутрішньочеревні ускладнення, зумовлені виконанням оперативних втручань на товстій кишці, виникли у 146 (10,6 %) хворих. Серед ускладнень переважали фізична неспроможність швів міжкишкових анастомозів — у 32 (2,3 %) хворих, унаслідок якої абсцес черевної порожнини виник у 8 (0,6 %) пацієнтів, запальний інфільтрат — у 19 (1,4 %) та поширений перитоніт — у 19 (1,4 %).

Висновки. Обов’язковим етапом підготовки до виконання операцій на товстій кишці має бути цілеспрямоване прогнозування післяопераційних внутрішньочеревних ускладнень, а також планування та виконання профілактичних заходів, адекватних факторам ризику виникнення ускладнень. Використання розроблених методів прогнозування розвитку внутрішньочеревних ускладнень та профілактичних заходів при виконанні операцій на товстій кишці сприяло зменшенню частоти виникнення ускладнень до 5,2 %, післяопераційної летальності — до 0,7 %.

Ключові слова: прогнозування, профілактика, фактори ризику, внутрішньочеревні ускладнення, товста кишка.

Мета роботи — зменшення частоти післяопераційних ускладнень за рахунок реконструктивного відновлення анатомо-функціональних властивостей прямої кишки.

Матеріали і методи. Для вивчення механізму хвильових скорочень у дистальних відділах кишечнику проведено математичне моделювання рухового процесу болюсу. 5 пацієнтам виконано оперативне втручання, яке після виконання основного етапу передбачає відновлення анатомічного рельєфу внутрішньої поверхні прямої кишки шляхом створення дуплікатур поперечних складок. При низведенні здорової ділянки низхідного відділу товстої кишки на відстані 4—5 см від внутрішнього анального сфінктера по латеральній і медіальній поверхні, на рівні вплетіння м’яза, який підіймає відхідник, у поздовжній м’язовий шар прямої кишки, на 1/3 діаметра кишки накладають серозном’язові шви по три з кожного боку таким чином, щоб при їхньому затягуванні сформувалися дві зустрічні дуплікатури поперечної складки прямої кишки глибиною 1,5 см. Визначають відстань від верхнього краю внутрішнього сфінктера до парієтальної очеревини для того, щоб саме на цьому рівні, після низведення ділянки здорової кишки, аналогічним чином сформувати другу пару дуплікатур поперечної складки прямої кишки на 1/3 діаметра кишки. На рівні проекції симфізу в зоні крижового згину формують третю пару дуплікатур поперечної складки прямої кишки таким чином, щоб одна губа розташовувалася по передньо-латеральній поверхні, а друга — на 1 см вище від першої по задньо-латеральній поверхні. Усі три пари дуплікатур формували гвинтоподібно відносно вісі кишки.

Результати та обговорення. Післяопераційних ускладнень не було в жодному клінічному спостереженні. При огляді у віддалені строки ознак порушень кишкового транзиту у дітей не спостерігали, у ранній післяопераційний період явища інконтиненції були відсутні в усіх дітей.

Висновки. Застосування запропонованої методики тазової ректопластики при кологенних закрепах у дітей дає змогу без додаткового розсічення стінки кишки формувати природні анатомічні утворення неоректума у вигляді поперечних складок. Відновлення анатомічного рельєфу слизової оболонки неоректум сприяє збереженню притаманних прямій кишці функцій, зокрема резервуарної.

Ключові слова: закреп, перистальтична активність, тазова ректопластика.

Мета роботи — поліпшити результати лікування хворих на колоректальний рак за рахунок зниження частоти тромбоемболічних ускладнень (ТЕУ) шляхом оптимізації схем антикоагулянтної та інфузійної терапії.

Матеріали і методи. Дослідження проведене у хірургічних відділеннях Харківського обласного клінічного онкологічного центру в період з 2003 по 2009 рік. У плановому порядку з приводу раку товстої кишки оперовано 204 пацієнти: висхідного відділу — 37 (18,1 %), низхідного відділу — 81 (39,7 %), прямої кишки — 86 (42,2 %). З місцевопоширеними формами захворювання (Т3—Т4) оперовано 139 (68,1 %) хворих, в 95 (46,6 %) випадках виконано розширені і комбіновані оперативні втручання. Чоловіків було 107 (52,6 %), жінок — 97 (47,4 %). Пацієнтів віком понад 60 років — 121 (59,5 %). 90 % пацієнтів мали високий та дуже високий ступінь ризику ТЕУ. З урахуванням початкового стану хворих, ступеня дегідратації, ризику розвитку ТЕУ і передбачуваного обсягу операції, крім адекватної інфузійної терапії, були використані три схеми антикоагулянтної терапії. У 1-й групі (68 пацієнтів) застосовували низькомолекулярний гепарин (НМГ) — еноксапарин натрію («Клексан» виробництва Sanofi-Aventis) у вигляді розчину, що містить 2000 Анти-Ха МОд (20 мг), у заздалегідь заповнених шприцах, який вводили підшкірно 1 раз на добу. У 2-й групі (71 пацієнт) антикоагулянтну терапію проводили за такою схемою: 20 мг еноксапарину натрію підшкірно за 3 год до операції і через 6 год після операції в першу добу, 7—10 днів — 40 мг один раз на добу в ранкові години. У 3-й групі використовували як антикоагулянт нефракціонований гепарин (НФГ): підшкірно вводили 5000 МОд не раніше ніж за 8 год після операції 3 рази на добу. Курс терапії 7—10 днів.

Результати та обговорення. Найбільшу кількість ускладнень у післяопераційний період відзначено в групі з використанням НФГ — 35,3 % проти 17,6 і 11,3 % в 1-й та 2-й групі відповідно. Кількість геморагічних і тромбоемболічних ускладнень залежала від виду антикоагулянтів та їхньої дози. При використанні поєднання антиагрегантної терапії з еноксапарином натрію у дозі 20 мг на добу в 1 (1,5 %) випадку розвинулася післяопераційна гематома і в 1 (1,5 %) — смертельна тромбоемболія легеневої артерії (ТЕЛА). У групі хворих, які приймали еноксапарин натрію у дозі 40 мг/добу, геморагічні ускладнення спостерігали в 3 (4,2 %) випадках: у вигляді незначної ранової гематоми (1 випадок) і підвищеної кровоточивості післяопераційної рани (2). ТЕУ спостерігали в 1 (1,4 %) випадку у вигляді післяопераційного тромбофлебіту вен гомілки, який вилікували консервативними методами. У групі застосування НФГ частіше спостерігали геморагічні ускладнення — 6 (9,2 %) випадків. У одного пацієнта в післяопераційний період розвинулася внутрішня кровотеча, що вимагала повторного оперативного втручання. Тромбофлебіт глибоких вен гомілки спостерігали в 2 (3,1 %) випадках і в 1 (1,5 %) — масивну ТЕЛА. Поєднане застосування НМГ і антиагрегантних препаратів не спричинило ускладнень з боку зсідної системи крові і не погіршило переносності терапії.

Висновки. Використання як антикоагулянта НМГ — еноксапарину натрію порівняно з НФГ є ефективнішим засобом профілактики ТЕУ у хворих на колоректальний рак. Поєднане застосування еноксапарину натрію з препаратами, що мають антиагрегантні властивості, є ефективним для профілактики ТЕУ і не спричиняє достовірного збільшення частоти ускладнень з боку зсідної системи крові. Включення в комплекс інфузійної терапії препаратів гідроксиетилкрохмалю у поєднанні з антиагрегантними препаратами дає змогу в коротші терміни провести корекцію гіповолемічних і гіперкоагуляційних розладів, усунути порушення мікроциркуляції і знизити кількість гнійно-запальних ускладнень у хворих на колоректальний рак.

Ключові слова: колоректальний рак, профілактика тромбоемболічних ускладнень, антиагреганти, еноксапарин натрію.

Мета роботи — поліпшення результатів лікування хворих на варикозну хворобу (ВХ) на основі впровадження розробленого диференційованого підходу до лікування, що ґрунтується на даних клінічного огляду та кольорового дуплексного ангіосканування (ЦДАС), а також функціонально-інтраопераційний аналіз рецидиву ВХ у хворих, які звернулися у клініку.

Матеріали та методи. Проведено аналіз результатів обстеження та лікування двох груп хворих: I група — 1124 пацієнти з різними формами ВХ (С2—С5) і 316 — з ретикулярним варикозом і телеангіектазіями (С1); II група — 468 хворих з рецидивом ВХ (С2—С5) після хірургічних втручань, які були виконані в строки від 3 міс до 5 років тому. Обстеження пацієнтів включало анамнез захворювання, клінічний огляд, проведення ЦДАС.

Результати та обговорення. Підтверджено сучасну концепцію про те, що при виконанні операцій з приводу ВХ необхідно видаляти лише неспроможні сегменти великої підшкірної вени. Варикозно змінені притоки можуть бути видалені з окремих доступів або склерозовані. В зв'язку з цим великого значення набуває ультразвукова оцінка поширеності патологічного венозного рефлюксу в дистальному напрямку.

Висновки. ЦДАС є основним методом обстеження хворих на ВХ при виборі стратегії і тактики лікування, це дає змогу мінімізувати операційну травму. Лікування пацієнтів з різними клініко-анатомічними формами ВБ має бути патогенетично обґрунтованим. Видалення стовбуру великої (малої) під шкірної вени виконано у 68,95% пацієнтів. Незмінені сегменти підшкірних магістралей з функціонально спроможними клапанами необхідно зберігати. Кросектомія — обов’язкова складова оперативного втручання у пацієнтів з ВХ за умови наявності неспроможності остіального клапана ВПВ (виконано у 69 % оперованих хворих незалежно від виду оперативного прийому, який використовуватиметься надалі ). Втручання на перфорантних венах необхідне у разі гемодинамічно значущої неспроможності їхнього клапанного апарату, спостерігали у 92 % пацієнтів. Лікування хворих на ВХ має бути комплексним, з використанням хірургічних методів, зокрема інноваційних технологій, а також компресійної склеротерапії.

Ключові слова: варикозна хвороба, велика підшкірна вена, хірургічне лікування.

Мета роботи — опрацювання методик хірургічного лікування післяопераційних вентральних та пупкових гриж із збереженням косметичного ефекту операцій шляхом формування нового пупка (ФНП).

Матеріали і методи. У хірургічному відділенні Клінічної лікарні Львівської залізниці в 2007—2009 рр. оперовано 85 хворих з післяопераційними вентральними та пупковими грижами живота. Пацієнтів розділили на дві групи. Перша (основна) складалася з 42 осіб, прооперованих за опрацьованими методиками з ФНП, друга (порівняльна) — із 43 хворих, прооперованих традиційними методами без ФНП. Групи хворих за віком, співвідношенням статей, видом та тривалістю патології були порівнянними. Пупкові грижі виявили у 15 (17,6 %) випадках, біляпупкові — у 6 (7,1 %), післяопераційні вентральні — у 64 (75,3 %).

Результати та обговорення. Оригінальність методик полягає у формуванні під час герніотомії додаткових шкірно-підшкірних клаптів в проекції майбутнього пупка. Після герніопластики шкірні клапті фіксують до апоневрозу або до створеного апоневротично-рубцевого тяжа. Внаслідок цього формується пупкова ямка, яка візуально не відрізняється від природного пупка. Відновлення
природного вигляду живота з ФНП не мало істотного впливу на тривалість операції: в основній групі — (105,4 ± 14,5) хв, в групі порівняння — (98,2 ± 16,3) хв (р > 0,05). Тривалість перебування пацієнтів у стаціонарі в основній групі в середньому становила (7,1 ± 1,1) ліжко-дня, а в порівняльній — 6,9 ± 1,2 (р > 0,05). Перебіг післяопераційного перебігу і тривалість загоєння післяопераційної рани у групах хворих достовірно не відрізнялися (р > 0,05).

Висновки. Хірургічне лікування післяопераційних вентральних та пупкових гриж живота (з адекватною пластикою грижових воріт власними тканинами або з використанням алотрансплантата) має передбачати збереження природної форми живота шляхом збереження пупка або ФНП. Запропоновані методи герніопластики зі створенням нового пупка забезпечують косметичний ефект операцій, є простими і доступними, що зумовлює доцільність використання їх при хірургічному лікуванні цього виду гриж.

Ключові слова: післяопераційна вентральна грижа, пупкова грижа, герніопластика, формування нового пупка.

Мета роботи — визначення вираженості та типу бактеріального обсіменіння тканин у жінок, яким здійснювали видалення гелеом, у зіставленні з формуванням контрактури фіброзної періімплантарної капсули.

Матеріали і методи. Використано загальноклінічні інструментально-лабораторні методи, УЗ-дослідження, маммографію, магнітно-резонансну томографію, хірургічне лікування (видалення гелеом, маммопластика (ендопротезування)), гістологічні, бактеріологічні, а також статистичні методи. За період з 1999 до 2008 року 154 пацієнток з ускладненнями після контурної мамопластики із застосуванням поліакриламідного гелю (ПААГ) прооперовано з приводу гелеом.

Результати та обговорення. Виявлено бактеріальне обсіменіння у 84 (63,2 %) випадках оперативних втручань з приводу видалення ПААГ за відсутності септичного процесу і в 100 % — за його наявності. Аеробна інфекція мала місце в 79,6 і 71,4 % випадків відповідно. Із 65 пацієнток, яким видаляли гель та імплантували текстуровані імплантати, у 27 відзначено формування контрактури фіброзної капсули. В усіх спостерігали наявність бактеріального обсіменіння з превалюванням стафілококової інфекції, частота виявлення якої була вдвічі вищою, ніж у жінок без контрактури фіброзної капсули. За наявності бактеріального обсіменіння виявлено формування виразної фіброзної капсули та інфільтрацію мононуклеарами перикапсулярних тканин.

Висновки. Контамінація аеробної флори відіграє важливу роль у формуванні ускладнень, спричинених застосуванням ПААГ для контурної мамопластики. Розвиток контрактури фіброзної капсули пов’язаний з наявністю стафілококової бактеріальної флори.

Ключові слова: маммопластика, поліакриламідний гель, контрактура фіброзної капсули, бактеріальне обсіменіння.

Мета роботи — оцінити зміну сприйняття пацієнтами власного тіла після хірургічної корекції косметичних дефектів тулуба.

Матеріали і методи. В дослідженні взяли участь 78 пацієнтів віком від 20 до 72 років (середній вік — (41,2 ± 1,41) року): 71 жінка і 7 чоловіків. Усім їм одним хірургом у 2000—2008 рр. виконано операції з корекції косметичних дефектів тулуба. Перед включенням в дослідження всіх пацієнтів. Абдомінопластику в комбінації з ліпосакцією (ЛС) виконано 40 пацієнтам, ЛС тулуба — 17 і ЛС, доповнену посиленням натягу м’язово-апоневротичного шару крізь пупковий доступ, — 21. Паралельно 9 пацієнткам виконано збільшуючу маммопластику. За добу до операції, через 6 та 12 місяців після неї пацієнти заповнювали опитувальник ставлення до вигляду власного тіла MBSRQ, який містить 10 шкал. Загальну оцінку вираховували як середнє за всіма шкалами. Фіксували антропометричні показники респондентів, ранні післяопераційні ускладнення та естетичні недоліки операцій.

Результати та обговорення. Статистично достовірне підвищення самооцінки за шкалами зовнішнього вигляду, оцінки тренованості, задоволеності частинами тіла та самооцінки маси тіла спостерігали вже через 6 міс після операції. Результати за шкалою самооцінки маси тіла корелювали з індексом маси тіла (ІМТ). У 47 хворих з надлишковою масою тіла зміна ІМТ мала зворотню кореляцію зі змінами результатів за шкалою оцінки зовнішнього вигляду. Через рік статистично достовірно підвищувалася самооцінка стану здоров’я. Результати за іншими шкалами суттєво не змінилися. На поліпшення сприйняття середньої частини тулуба через 6 міс після операції вказували 76 обстежених. Післяопераційні ускладнення зафіксовані у 14,1 % прооперованих. Вони суттєво не вплинули на загальне сприйняття пацієнтами свого тіла.

Висновки. Косметичні втручання на тулубі кардинально поліпшують самооцінку пацієнтів, насамперед, сприйняття своєї зовнішності. Невеликі естетичні недоліки операцій та нетяжкі ранні післяопераційні ускладнення не призводять до погіршення самооцінки. Хірургічна корекція косметичних дефектів тулуба створює психоемоційні та фізіологічні передумови для поліпшення фізичної активності, а через рік — і самооцінки стану здоров’я.

Ключові слова: абдомінопластика, ліпосакція, ускладнення косметичних операцій, ставлення до вигляду власного тіла.

Мета роботи — поліпшити результати лікування хворих з псевдокістами підшлункової залози (ПЗ) за рахунок впровадження лапароскопічних оперативних втручань.

Матеріали і методи. У дослідженні взяли участь 102 хворих з псевдокістами ПЗ, які були оперовані у відділі хірургії підшлункової залози та реконструктивної хірургії жовчовивідних проток Національного інституту хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова у період 2005—2008 рр. Чоловіків було 64, жінок — 38. Середній вік хворих — (43,3 ± 1,2) року (від 21 до 78 років). Сформовані псевдокісти виявлено у 87 зі 102 хворих. 15 пацієнтів оперовано з різних причин до формування стінки псевдокісти. Основну групу становили 9 хворих з псевдокістами ПЗ, яким планували виконання оперативного втручання лапароскопічно, контрольну — 93 пацієнти, прооперовані традиційними методами. У 5 хворих виконали лапароскопічне формування цистоентероанастомозу з петлею кишки, виключеною за Roux. Для лапароскопічного етапу використовували чотири порти (1—12 мм, 1—10 мм і 2—5 мм) у стандартних точках. Основними втручаннями у хворих контрольної групи були цистоентеро- та цистопанкреатоентеростомії, виконані у 59 хворих. У 19 пацієнтів проведено зовнішнє дренування псевдокіст, з них у 8 хворих — під контролем ультрасонографії. Пункції псевдокіст під УЗД-контролем виконано 8 хворим, у 7 хворих проведено ендоскопічну цистогастростомію.

Результати та обговорення. Тривалість оперативного втручання в основній групі хворих становила від 110 до 280 хв, у підгрупі лапароскопічної цистоентеростомії — від 210 до 280 хв. Об'єм крововтрати в усіх випадках був мінімальним. Ускладнення в ранній післяопераційний період виникли у 3 (3,2 %) хворих контрольної групи. Рівень післяопераційних ускладнень в обох групах відрізнявся недостовірно. При спостереженні за хворими у віддалений післяопераційний період (від 6 до 18 міс) ми не спостерігали рецидивування псевдокіст в обох групах у разі проведення операцій внутрішнього дренування.

Висновки. Методика лапароскопічного оперативного втручання у хворих з псевдокістами підшлункової залози є ефективною, а її використання — виправданим (ускладнення в ранній післяопераційний період виникали у 3,2 % випадків). Відносними протипоказаннями для використання лапароскопічного оперативного втручання слід вважати наявність вираженого злукового процесу на верхньому поверсі черевної порожнини, а також атипове розміщення псевдокісти (ретропанкреатично або у воротах селезінки).

Ключові слова: псевдокісти підшлункової залози, цистоентеростомія, лапароскопія.

Мета роботи — виявлення факторів, що впливають на частоту розвитку відстроченої функції ниркового алотрансплантата (НАТ) за різних режимів імуносупресії.

Матеріали і методи. Проведено ретроспективний аналіз впливу характеристик донора і реципієнта на перебіг першого тижня післяопераційного періоду у 219 пацієнтів, яким було пересаджено трупну нирку у період 1998—2008 рр. За цей період пацієнтам застосовували 3 режими імуносупресивної терапії (ІСТ): циклоспорин А (CsА) + азатіоприн + стероїди (S) (група 1), CsА + мікофенолату мофетил (MMF) + S (група 2), CsA + MMF + S + антитіла до рецептора ІЛ-2 для індукції (група 3).

Результати та обговорення. Частота відстроченої функції НАТ, тобто потреба в проведенні гемодіалізу в 1-й тиждень після операції, вірогідно не змінювалася: 28,9 % у групі 1 проти 18,2 і 21,4 % у групах 2 і 3 відповідно. Встановлено, що частота гострого відторгнення (ГВ) в групі 1 становила 56,6 %. Вона вірогідно знижувалася в групі 2 — 36,4 % (р = 0,01) і в групі 3 — 9,5 % (р = 0,01). Одночасно зі зміною режиму ІСТ вірогідно зменшилася частота використання органів від донорів з припиненням серцебиття (100 % у групі 1 проти 42 і 13,8 % у групах 2 і 3 відповідно). Поряд з цим ми відзначили збільшення частоти інсульту як причини смерті донора (11,5 % проти 11,1 і 37,2 %) і тривалості перебування пацієнта на гемодіалізі (12 (8—21) міс проти 23 (12—33) і 27 (10—46) міс).

Висновки. Незважаючи на прогресуюче зниження частоти ГВ, завдяки посиленню ІСТ, зменшенню частоти використання донорів з припиненням серцебиття, частота відстроченої функції НАТ залишається стабільною за різних режимів ІСТ. Це пояснюється зростанням останніми роками впливу таких антигеннезалежних факторів: гостра недостатність мозкового кровообігу як причина смерті донора, тривале перебування пацієнта на гемодіалізі.

Ключові слова: трансплантація нирки, відстрочена функція, гостре відторгнення, режими імуносупресії, стан донора й реципієнта.

Мета роботи — визначити переважну локалізацію та частоту виникнення інтрам’язових гематом у хворих на гемофілію А та В.

Матеріали і методи. Дослідження проведено у 76 хворих на гемофілію А та В із крововиливами в м’язи, госпіталізованих у відділення хірургічної гематології та гемостазіології ДУ «Інститут гематології та трансфузіології АМН України» за період 2006—2008 рр. З них 65 хворих на гемофілію А та 11 — на гемофілію В. Вік пацієнтів — від 15 до 60 років. Досліджували частоту геморагічних кризів на рік, локалізацію крововиливів у м’язовій системі. У 44 (67,7 %) хворих на гемофілію А діагностовано тяжку форму захворювання, у 14 (21,5 %) — середнього ступеня тяжкості, у 7 (10,8 %) — легку, у 7 (63,6 %) хворих на гемофілію В — тяжку форму та у 4 (36,4 %) — легку.

Результати та обговорення. Найчастіше інтрам’язові крововиливи у хворих на тяжку форму гемофілії спостерігали у такі групи м’язів: медіальні та передні групи м’язів стегна, задні групи м’язів гомілки, передні групи м’язів передпліччя та здухвинно-поперекові м’язи. У середньому на рік на одного хворого з тяжкою формою гемофілії А припадає 1,66 інтрам’язового крововиливу, із середнім ступенем тяжкості — 1,39, з легкою формою — 1,08; з тяжкою формою гемофілії В — 1,81, з легкою формою захворювання — 1,0. За період дослідження одних і тих самих хворих декілька разів госпіталізовано до стаціонару з інтрам’язовими гематомами в різні групи м’язів.

Висновки. Найчастіше інтрам’язові крововиливи у хворих на тяжку форму гемофілії спостерігали у такі групи м’язів: медіальні та передні групи м’язів стегна, задні групи м’язів гомілки, передні групи м’язів передпліччя та здухвинно-поперекові м’язи. В середньому на рік на одного хворого з тяжкою формою гемофілії А припадає 1,66 інтрам’язового крововиливу, із середнім ступенем тяжкості — 1,39, з легкою формою — 1,08; із тяжкою формою гемофілії В — 1,81 та з легкою — 1,0. Частота виникнення гематом у хворих варіює залежно від рівня дефіциту фактора VIII або ІХ.

Ключові слова: гемофілія, кровотеча, інтрам'язова гематома.

Мета роботи — дослідити стан стінок колатерального артеріального русла у хворих на хронічні оклюзуючі захворювання артерій нижніх кінцівок.

Матеріали і методи. Здійснено макро- і мікроскопічну оцінку стінок магістральних артерій та їх відгалужень на 56 ампутованих кінцівках.

Результати та обговорення. При цукровому діабеті (ЦД) і артеріальній гіпертензії переважали протяжні оклюзії магістральних артерій внаслідок артеріосклерозу. Стінки рівномірно потовщені і ущільнені, просвіт відсутній. Зовнішній діаметр — 3—4 мм, внутрішній — менше 1 мм. У відгалуженнях зміни спостерігали на відстані до 20—50 мм від місця відходження. Звуження просвіту — 70—90 %. За відсутності ЦД і гіпертензії переважали вогнищеві зміни магістральних артерій. Просвіт був звужений на 30—90 %. Довжина облітерованої ділянки — 10—70 мм. У відгалуженнях за 1—2 мм від місця їх відходження подібних змін не було. При гістологічному дослідженні магістральних артерій гомілки у хворих на ЦД і гіпертензію відзначали значне потовщення всіх шарів стінки, гіперплазію інтими, циркулярне звуження просвіту артерії, фіброз адвентиції. Зміни у відгалуженнях були аналогічними. За відсутності ЦД і гіпертензії гістологічна картина відповідала атеросклерозу. Відгалуження були менш змінені: стінки потовщені за рахунок помірного розростання сполучної тканини, в місці відходження від магістралі розташовані невеликі фіброзні бляшки. Просвіт не був обтурований. При ЦД стінки судин м’язів гомілки були потовщені (фіброз), просвіт — звужений.

Висновки. При хронічній ішемії нижніх кінцівок склеротичні зміни та оклюзія в колатеральних артеріях виникають набагато повільніше і виражені меншою мірою, ніж у магістральних: при атеросклерозі максимально вони були виражені на відстані 1—2 мм від місця відходження від магістралі, далі просвіт артерії залишався вільним. Особливістю уражень колатеральних артерій у хворих на ЦД і артеріальну гіпертензію були стенози і оклюзії відгалужень на значній відстані від магістралі: максимально вони були виражені на відстані 20—50 мм від місця їх відходження від магістралі, при цьому звуження просвіту артерії досягало 70—90 %.

Ключові слова: артерії нижніх кінцівок, хронічні оклюзуючі захворювання, колатеральне артеріальне русло.

Мета роботи — аналіз результатів оперативного лікування хворих з діафізарними переломами кісток гомілки методами традиційного та малоінвазивного остеосинтезу.

Матеріали і методи. Проаналізовано результати оперативного лікування 161 хворого зі 165 закритими діафізарними переломами кісток гомілки за 5 років (2004—2008), проведеного в ортопедо-травматологічному центрі Київської обласної клінічної лікарні. Середній вік хворих — 36,6 року. Чоловіків було 121 (75,15 %), жінок — 40 (24,85 %). За видом травми переважала побутова — 97 (60,25 %) випадків, дорожньо-транспортна пригода — 47 (29,2 %), виробнича — 17 (10,55 %). За класифікацією АО/ASIF закриті переломи діафізу великогомілкової кістки розподілилися так: 42А1 — 20 випадків, 42А2 — 17, 42А3 — 21, 42В1 — 24, 42В2 — 32, 42В3 — 12, 42С1 — 14, 42С2 — 18, 42С3 — 7. Із засобів фіксації при переломах діафізу великогомілкової кістки застосовували: пластини — 139 (84,25 %) випадків, у 8 з яких виконано малоінвазивний остеосинтез пластинами, блокуючі інтрамедулярні стержні — 19 (11,5 %), апарати зовнішньої фіксації (АЗФ) — 7 (4,25 %).

Результати та обговорення. Оцінку результатів лікування переломів проводили в терміни від 6 міс до 5 років після оперативного втручання. При традиційному остеосинтезі середня тривалість зрощення переломів становила 4,4 міс, тоді як при малоінвазивному остеосинтезі пластинами та стержнями — 3,5 міс, при застосуванні АЗФ — 5,5 міс.

Висновки. Застосування малоінвазивних методів накісткового та внутрішньокісткового остеосинтезу для лікування діафізарних переломів кісток гомілки дає змогу максимально зберегти кровопостачання кістки в зоні перелому, про що свідчить скорочення терміну неускладненої консолідації на 20,4 та 36,4 % порівняно з традиційним остеосинтезом пластинами та АЗФ відповідно. При традиційному остеосинтезі пластинами та АЗФ ранні післяопераційні ускладнення мали місце в 6,5 % випадків, а пізні — в 4,3 %, тоді як мінімальне травмування тканин при виконанні малоінвазивного остеосинтезу зумовило відсутність післяопераційних ускладнень.

Ключові слова: діафізарні переломи кісток гомілки, традиційний остеосинтез, малоінвазивний остеосинтез.

Одним з найістотніших чинників ризику виникнення венозної тромбоемболічної хвороби є хірургічне втручання, особливо ортопедичні операції, операції на магістральних венах або великі загальнохірургічні операції. У статті наведено короткий огляд даних міжнародних рандомізованих досліджень з вивчення співвідношення ефективності й безпечності застосування прямого інгібітора фактора Ха — ривароксабану — у хірургічних хворих для профілактики тромбоемболічних ускладнень. Ривароксабан — багатообіцяюча альтернатива традиційним антикоагулянтам для запобігання й лікування венозної тромбоемболічної хвороби у хірургічних хворих не тільки ортопедичного профілю й може призначатися в стабільній дозі без постійного контролю показників зсідання крові.

Ключові слова: венозна тромбоемболічна хвороба, інгібітор фактора Ха, ривароксабан, хірургічне лікування.

Наведено дані літератури щодо епідеміології, діагностики та ефективності різних методів лікування тромбозу поверхневих вен нижніх кінцівок, запобігання рецидивам захворювання і тромбоемболізму.

Ключові слова: тромбоз поверхневих вен нижніх кінцівок, епідеміологія, діагностика, лікування.

Представлено аналіз даних літератури щодо радикального хірургічного лікування хворих з доброякісними вогнищевими утвореннями печінки з використанням лапароскопічних технологій. Наведено переваги та недоліки цієї методики. Сформульовано основні показання до виконання лапароскопічної резекції печінки при доброякісних вогнищевих утвореннях.
Оцінено різні доступи при її виконанні. Висвітлено деякі технічні аспекти виконання операції, гемо- та білістазу, можливі ускладнення операції та методи їхньої профілактики.

Ключові слова: доброякісні вогнищеві утворення печінки, лапароскопічна резекція печінки.